Варда Фока розподілив своє військо на дві частини. Один полк під проводом свого брата Никифора та Калокіра Дельфіни він поставив по той бік Суда — на пагорбах біля города Хрисополя, щоб нагнати жаху на царгородців та царя.

Другий, менший полк Варда Фока послав до Абідоса на Дарданеллах, щоб переймати всі товари з хлібом, олією та вином, у цей спосіб заморивши Царгород голодом. Про це Доброчин уже знав.

Полк Звенка Претича стояв у Царігороді. 17 березіля цього літа Звенко посадовив своїх поїв на ладді й переправив через Суд. Кияни висадилися ще поночі, коли вої Варди Фоки додивлялись останні сни. Вони не чекали нападу. Кияни легко проникли до стану й розтрощили його вщент, лише небагатьом пощастило врятуватись, хоча з царських насадів киян поливали «грецьким вогнем». Звенко захопив у полон Калокіра Дельфіну та Никифора вкупі з малими воєводами. Полонених забрав цар, піддавши їх потім страшним тортурам.

Почувши про поразку під Хрисополем головних своїх воєвод, Варда Фока не занепав духом: почав нарубувати в Нікеї новий полк. Пойнявши піших іберійських ратників, яким пообіцяв волю після перемоги над царем, він повів їх до Абідоса, де й досі стояв з частиною його раті Лев Меліосен, щоб захопити Абідос і задавити Царгород голодом.

Василій також розділив свою рать на два полки. Головною його силою лишався полк Звенка Претича, до якого він прилучив рештки своїх дружинних тагм^[27].

Другу, меншу частину раті Василій доручив братові Костянтину, звелівши йому в разі потреби переправитися на анатолійський берег і вийти Варді Фоці в тил.

Кияни разом з греками переправилися й стали навпроти Варди Фоки, впершись тилом у городок Лампсак, у той час як Фока тримався неподалік Абідоса. Ввечері вперше з’явились вогняні стовпи, й ніхто з супротивників не наважувався вийти зі свого стану, хоча стовпи дивились рожнами на Фочин полк.

Одного ж вечора стовпи раптом погасли. Настала тиша й моторошна пітьма, але Звенко вже був готовий і витягся зі стану, тим часом гетерія^[28] «безсмертних» зачала палити ворожі човни. Прибічники Фоки розгубились, кияни й царські сотні зламали їхній опір і захопили стан — Фоці ледве пощастило дати якийсь лад поколошканим сотням. Він повів їх просто на Київський полк, але його несподівано схопила трясця: Фока впав з коня й помер. Ця смерть кинула в жах коромольників, кожен почав рятуватися як міг, а кого не порятували ноги, той упав під ударами київських мечів…

Доброчин слухав і намагався пригадати, що він думав у ту мить, коли вогняні стовпи над Вишимгородом-Деснянським раптом погасли. Тоді він просто радів, що стовпи так і згасли, дивлячись рожнами на Пониззя Дніпра. Ні про що інше й не думав.

І все-таки в тому знаменні щось було. Цареві ті стовпи показували на Фоку, а йому, Доброчинові, — на царя.

— Скільки лишилося в полку Звенка Претича? — запитав він.

— Шість тисяч; п’ятсот полягло, — відказав переяславльський сотник.

— Узавтра поведеш тисячний полк, — сказав світлий князь посадникові Вовкові. — Й разом із Звенком Претичем перейдете до булгар. А ти полишишся коло мене — з такою рукою тобі зараз не до меча, боярине Покотило, — сказав він, хитро посміхаючись.

Побите віспою обличчя сотника нап’ялось.

— Я не боярин, світлий княже, — подеревілим голосом сказав він, аби пересвідчитися.

Доброчин чітко повторив:

— Малий боярине Покотило, я тобі кажу, що ти не годен тримати меч потятою рукою!

Подзьобане обличчя сотника розслабилося й зайнялось червецем.

Доброчин звелів скликати воєвод на думу. В Покотиловій розповіді він уловив ще одну вельми цікаву для себе річ. Позаторік Варда Фока заманив до Нікеї Варду Скліра й кинув його в поруб. Але вже тепер, почувши про загибель свого мужа, вдова Фоки випустила Скліра й віддала йому меч. Доброчин повідомив про це думу, й Ждан сказав:

— Перекажи Звенкові, хай перекинеться на його бік.

— А чи не ліпше, — заперечив світлий князь, — передати полк Самуїлові? Чи великий нам з того буде зиск, якщо Склір зможе Василія?

— Один чорт, — озвався головний воєвода. — Що Василій, що Склір…

Думку Доброчина першим зрозумів Ілько Муромець.

— Та на ді-ідька нам той Склір? — звичаєм прогудів малий воєвода. — Ми ж хочемо цареву сестру? А той Варда Склір хіба царського роду? Якби ми хотіли потребиити царя — ми б могли й са-амі взяти Ца-аргород…

Голос у тридцятирічного богатиря був такий дужий і густий, що Доброчинові аж засвербіло у вухах. Він засміявся й підохотив інших воєвод, але всі вже схилились до його та Муромцевої думки. Він сказав:

— А заїдно споможемо й нашим родичам.

Після думи Доброчин затримав Любомира Вовка й сказав, щоб той домовився з царем Самуїлом, у який спосіб ударити на грецького царя.

— Самуїл ніяк не може взяти тої македонської Всррії, — сказав світлий князь. — Тож хай тепер одразу обстає Веррію, а ми в це ж верем’я підемо за Перекоп. Так і речи моєму сватові Самуїлу. А про наше домагання грецької царівни кажи так: «Коли вже ми надумали хреститися — треба бодай збити пиху з грецьких царів: царської доці ще не щастило взяти до рук жодному «варварові». Може, хоч великому київському князеві пощастить. Ну, а Самуїлів онук Борис був і лишиться законним Володимировим сином». Скажеш сватові так: «Доброчин клявся на мечі й ходив на роту!»