Батько твій не озвався. Та й сам розсуди: Святославові в голові влови та раті, а стара торочить йому ще про один злюб. Та й мені теж на душі було не з медом: шкода стало сестри. Не любили вони одне одного.

Хто ж тоді знав, що так злюбляться! Батько твій і після того думав тільки про копія та мечі, але якби не твоя мамка, а моя рідна сестра, він би літував і зимував у полі: така ратна душа була! То здолав хазарського хакана, то долучив до Києва Тмуторокань, то пішов на ясів та касогів, то підібгав під себе вятицького князька, то за Дунай ходив п’ять лід зряду: одно рать і рать. Ну, та вже як з’явиться було в Києві — зразу ж до вашої сім’ї: причаклувала його твоя мамка. Він любив і тих двох дітей, але Ярополкова мати сиділа в Родні, а тоді швидко й одійшла, а до хорому княгині Ружі він і не навідувався.

Але ж хто це міг відати наперед! Отож я і вболівав за сестричку.

А стара й досі не призначала дня. Думаю, чого вона зволікає?

Претич каже мені:

— Щось отой Щекович куйовдиться. Мав послати дружину в Смоленськ — а це вже передумав? Ти, — каже, — розпитай стару.

Стару я не хтів розпитувати, сестра ж відала стільки, як і я. Спитаю, думаю, у Святослава. Святослав подивився, подивився та й каже мені:

— Ходімо до баби.

Кажу — йди сам. Бо наче я набиваюсь із сестрою. Подався Святослав сам, тоді назавтра мені й каже: так, мовляв, і так, баба боїться, що Свенельд обступить нас у княжому дворі. А дружина слухається Свенельда.

Оце-то, думаю собі, сім’я! Не сімеєчка, а щековине кубло, ладні одні одним горлянки поперегризати.

— А що ж, — кажу твому батькові, — думає чинити стара?

Він тільки плечима знизує. Я до нього кажу:

— Хто тута великий князь київський? Ти чи Свенельд?

Каже: я ще не доріс літами.

Кажу: якщо не доріс, то для чого тобі аж три жінки?

Каже: баба велить.

А ти, кажу, сам не хочеш?

Батько ж твій помислив і каже мені:

— Який же князь не хотів би зайвої україни? Та ще такої, як Деревня земля!

Все тямив у свої дев’ятнадцять років. Пішли ми з ним до старої, і я кажу:

— Треба трохи розтринькати дружину.

Стара рече: як? Але мою думку вона втямила. Кажу: Святослав уже ж великий князь — хай візьме зо дві, зо три сотні, виведе їх і зоставить у Переяславлі братові,

Стара помислила, помислила й рече:

— І для Вовчого Хвоста буде діло — не займайте Вовчого Хвоста. Ведіть у Новгород-Сіверський.

Кинувся Святослав збирати охочу гридьбу, але Свенельд щось, певно, внюшив, бо почав сам вести дружину на Смоленськ.

Виходило начебто ще ліпше, але Щекович не пішов на Смоленськ, а лише переправився через Дніпро і став на Переяславльській дорозі: десь-то розчолопав промисли старої та Вовчого Хвоста.

У Києві ж лишив сина Люта. Правда, Лют без гридьби ніщо, але він мав пильні очі й вуха. Тоді стара покликала мене й бубнить:

— Можеш вибратися серед ночі з Києва? Але щоб тебе Лют не підстеріг.

Кажу, можу.

— Тоді, — каже, — поїдь до Вовчого Хвоста. Нехай обмине Свенельда й переправиться під Вишимгородом-Деснянським.

Налаштував я собі конягу з дня — Борис-холоп вивів і поставив у себе на Кожум’яках, а вночі я тихо вибрався з Подільських воріт, мавши там вірного чоловіка, й гайнув понад Дніпром униз.

На другий день над обід я був уже в Переяславлі. Вовчий Хвіст зорить на мене та на мого коня, але нічого не питає, твій дядько був небалакучий муж; ба він і так про все здогадався, лише спитав:

— Уже виходити?

Кажу, вже. Я йому повідав, де на нього чатує Ольжин брат, і що стара звеліла обминути його й переправитись під Вишимгородом-Деснянським. А він прикладає пальця до губів:

— Свенельд має в Переяславі послухів. Підемо вниз.

Вовчий Хвіст узяв лише своїх опричників — посадської дружини не брав, і подалися ми вниз до Родні, щоб збити послухам слід, а тоді звернули до Зарубської переправи. Дорога сюдою була довша на цілий день, але це спантеличило Свенельда. Його стежі нас вистежили тільки тоді, як ми були вже навпроти його стану. Але він ще мусив переправлятися через Дніпро, а ми йшли правим берегом, якраз на Берестове.

Підходимо до Києва через Хрещатий Яр, аж брама на замку, а сторожа не хоче відчиняти, каже — світлий князь Лют не велить, звелів ждати за воротами до ранку. А до ранку міг доспіти Свенельд, у нього ж дружина втричі більша, ніж у Вовчого Хвоста.

Пробрався я Подільськими воротами, мавши там своїх людей, — і до старої. Стара видибала до Красних воріт, а там уже її нетій Людвік, вона як засичить на того зміюка:

— Не впускаєш брата великого князя?

Аж тицяє межи очі йому ціпком. Дивлюся — Лют вагається, а тут і Святослав підбіг: бере й сам одсовує засуви. Забоявся Лют — у нього ж була тільки одна сотня, у Вовчого Хвоста — п’ять.

Ну, а вже на мене так зиркнув, що коли б я був молоком — скиснув би.

А вранці підійшов і Свенельд. Пізно. Переяславльська опрична дружина засіла вже була весь княжин двір. Стара йому так любенько каже: