У літо 944-е. Послухався Ігор жони та Ольговичів, і набрав великий полк, прикликавши варягів з-за моря, й зладив ладді й дракари та пішов за Дунай. І зустрів його в гирлі чиргубіля Мостич, і спитав Мостич Ігоря: «На кого йдеш?»

І сказав Ігор Мостичеві: «На Романа-царя. Хочу миритися, створивши з греками вічну звершену любов» Сказав чиргубіля Мостич: «Коли хочеш творити мир, пощо йдеш такою витягою?»

Вбоявсь Ігор булгар, і послав Ігор до царя Романа, не зважившись переступити через Дунай, і сказали Турберп і Руальд цареві Роману, як було сказано перед цим, і вчинив цар уклад з Ігоревими слами, порвавши старий Олгів уклад.

І зрадів Ігор, що замирився з царем, хоч був уклад вельми збитковий і соромний, і повернувсь Ігор уп’ять, наславши печенігів на землю Булгарську, так-бо звеліли йому Ольгові сини — Асмус і Свенельд і їхня сестра Хельга, хотячи на друге літо знову йти на булгар.

І вернувся старий Рюрикович Ігор до Києва, й зачав Ігор з Ольговичами строїтися на деревлян.

У те ж літо Перунового дня вбили царевичі Костянтин і Степан Романа Лакапина, що вбив був їхнього батька Левона й сів на його стіл. І стали царювати сини Левонові.

Пьсав Корота Велесь.

А П’ЯТЬНАДЕСЯТЬМА РОКАМИ ПІЗНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Те літо було для всіх нас найважче.

Почалося з Передславиних роковин. Стара перед цим начеб нічого й не казала, а тут звеліла твоєму батькові й мені, щоб готували сотню Прастена Акуна. Каже до нас обох:

— Самі поведете сотню. Хай Прастен посидить у дворі: старому ні до чого трястись по такій дорозі.

А їй самій минав уже сімдесят четвертий рік.

Ну, про Акуна вона без нас урядила. Як на те глянув Свенельд — я того не відаю, тільки навряд чи обійшлося тихцем, бо Свенельд усі дні дививсь на мене вовцюрою. Ну, та вже було, як було. Зібралися ми й поїхали. Стара їхала критим візком, а ми за нею верхи. Твій батько був веселий і раз по раз вискакував наперед, хоч дорога була грузька й уся в калюжах, а стара одно погукувала па Святослава:

— Куди так біжиш? Не на весілля їдемо…

А вже далеко за переправою каже мені:

— Зумів хитрощі десятницькі? — Я мовчу. — Світлому князеві не личить бути десятником. Це тобі вже котрий рік?

Кажу: двадцять четвертий.

Каже:

— Отож! Скажу Свенельдові, хай сотню дасть. Швагрові великого князя не личить бути десятником. Після шлюбу й скажу.

Вона це мовила таким голосом, що я одразу збагнув, як вона остерігається брата й нетія Людвіка.

Твій батько каже старій:

— Нащо аж після шлюбу? Оце вже хай на сотні й сидить!

А стара якось кволо похитує головою.

До Переяславля їхали ми цілих три дні, бо їхали ж тільки ступою — через стару. Я ще зроду не бував у Переяславлі, припала мені до вподоби ця земли, а стара й собі каже:

— Добру україну придбав брат.

Їй цей Переяславль був наче більмо на оці. Ну, та помисли сам: тут сиділа й тута померла її дочка Передслава, а господином україни був Свенельд, бо Передславин муж був тільки Свенельдовим посадником. Сміхота, й край.

Ну, була річниця на могилі твоєї баби Передслави, після того — поминальна страва в хоромі та кутя, а я сидів за столом і дивився на Вовчого Хвоста й твого батька. Одразу було видно, що це рідні брати, хоч батько твій був молодший на цілих двадцять п’ять років: такі самі очі, лоби й носи, тільки Вовчий Хвіст із вусами та бородою, а в твого батька лише вусенята на верхній губі.

Тоді мені в голову запала думка, і я сказав старій:

— На весіллі Святослава треба оббрити. Вона скинулася: як це так?

— По-деревлянському, — кажу, — як брився велій жупан іскоростенський: тільки вуса та оселедець на голові.

Замислилася, згодом каже до Святослава:

— Маєш повернути собі булгарський стіл. Твоя мати була донька великого князя Владимира — не забувай про це. Ігор не вмів одвоювати, а ти відвоюй.

Коли ми вернулися з Царягорода, Григорій-пресвітер мені казав, нібито стара говорила про свої права на булгарський стіл з царем Костянтином, але Костянтина брали чорти, тільки-но хто заводив про Булгарію.

А стара, поки й жива була, одно торочила твоєму батькові, щоб пішов та зайняв булгарськнй стіл. І таки свого доторочилася. Коби ти лише бачив стару, яка вона була щаслива, коли Святослав за два роки перед її смертю сів на булгарському столі!

Ну, та до того ще було вісім років, а в Переяславлі я ще й думки не мав про те, що це колись буде й станеться. й що батько твій накладе гарячою головою саме через той стіл. Хоч Щековичі ціле життя пнулися до Булгарії. А головне Свенельд. Претич же одговоряв твого батька.

Ну, а в Переяславлі я не зводив із старої очей. Вона провела поминки з добрим зиском для себе: разів з десять балакала око до ока з Вовчим Хвостом, братом Святослава. Врядилася вона з Вовчим Хвостом.

Уже перед Києвом сміється до Святослава:

— То коли ж думаєш засилати сватів?