Візіготській княжні чимось не припав до вподоби свекор, і вона хотіла отруїти його. Нестримний у своїй люті жупан наказав позначити невістку тавром злодійства: їй вирвали ніздрі, повідтинали вуха й вирядили до батька.

Се сталося напровесні минулого року. Ображений Теодорік вирішив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тільки привід до раті, яка назрівала між вендськими слов’янами та готами довгі десятиліття.

— Маємо знаннє, — сказав Гатилові сол, — що готський конунг послав велії дари імператорові римському Валентиніанові.

— Шукає дружби? — сказав Гатило й зітхнув.

— Так, пане Велій ксьондзе, шука, — відповів сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових років між із довгим сивим волоссям, важким носом, і червонястим, добре подзьобаним віспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи між річками Туром і Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вічі Великому князеві.

— Й що маєте чинити? — спитав Гатило.

— Буде валка вельми кервава, — відповів Градимир. — Якщо готи здолають нас, то повернуть копія свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

— Давня істина. Але я відаю її. Скільки раті сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такі серйозні речі можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на віщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сіни й сказав можеві, що стояв там на чатах:

— Вишату сюди. — Потому примовчав і додав: — Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сів до столу, де сутулився жупан Градимир і його два молодші товариші. Й коли завітали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пізньої ночі…

Вже майже два роки Гатило був на якомусь піднесенні. Кремезні, трохи зсутулені плечі його розпросталися, хода стала пружніша, й навіть сивини в оселедцеві, що в’юнився з тім’я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навіть і того, що вона живе, ходить і дихає, що вона є на світі. Гримільда, яку він і всі в Києвому городі називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з’явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сіяв у серцях жах, виявився м’яким і згідливим. Се спершу здивувало молоду жінку, й вона не вірила своїм очам. Тоді зрозуміла, що Гатило ставав таким тільки коло неї, що Гримільда потрібна сій могутній і всевладній, а по суті самотній людині, що в неї князь шукає не просто жону, а істоту, яка б дала йому спочинок і забуття від непосильних турбот і щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавілу душу й розтопило так, що вона й сама не помітила, коли те сталося.

Гримільда могла б уважати себе щасливою. По першому ж році вона подарувала Гатилові княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби відчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим більше, що й почувалася тут краще, ніж будь-де: в убогому теремці своєї нещасної матері, котра, не знати з яких причин, так дивно закінчила життя, чи в повному непевних тіней і нещирих людей хоромі брата Гана-Гунтера, котрий у власному королівстві озирався, перш ніж сказати слово рідній сестрі рідною мовою. Останні ж кілька років Гримільда взагалі боялася згадувати, бо то були роки жахів і привидів.

Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:

— Чи добре чується мій син Яролюб?

— Нівроку, — відповіла княгиня.

— То що ж стало?

— Ніц…

Ніц — то таки нічого, але щось та мало трапитись, і Богдан заходився пригадувати, як минув сьогодні день. Домажирич Адаміс пообіді казав, що старійша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись він уже попереджав її — Русана була присмирніла. Тепер же знову розпустила язика й навіть погрожувала Гримі, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.

Гримільда стала повновладною господинею в цілому великокняжому дворі, ввечері, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозуміле холодною й неприступною.

Гатило не міг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримільда кілька разів замикалась у собі, й тоді очі її переставали бачити, вуха не чули нічого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потім усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавішою.