І зібрався в Ефесі ввесь клір верховий і всі єпископи — й грецькі, й латинські, й єюпетські, й кричали сторонці Діоскора та Єутихія:

— Навпіл рубайте тих, котрі речуть: «Христос має. два єства!»

Й удерлися мнихи числом тисяча, й вів їх чернець Варсума, й почали бити сторонців патріарших Флавіанових, і ховалися єпископи під столи, й витягали їх, і знову били, нотаріям же єпископським переламували пальці. Й повержений був Флавіан, і сам Діоскор топтав його черевіями своїми. На сторожі ж стояла рать Хрисафієва. Й зріклися всі єпископи слів своїх, і прокляли Флавіана й заслали його в країни дальні, й замучили там.

І сів на столі патріаршому паки єюптянин, ім’ям Анатолій, і сидів літ 9.

У те ж літо видав конунг візіготський Теодорік дочку свою за сина велійого жупана вендського Гейза, й стало замир’я межи готами й венедами.

В те ж літо, місяця сніжного в 28-е, перемогла Пульхерія ворога свого первійшого Хрисафія й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, і правити стали товстосуми константинопольські.

Пульхерія ж, убоявшись людності царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партії циркові. Й прикликала знову готів-аріан стерегти лад у Константиновому городі, бо чернь царгородська, раніш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерія з вождем готським Аспаром, мав-бо під рукою многих готів та инчих варварів, а такоже грецьких можів та воєвод.

В ЛІТО 450-е

Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снігу, перед очі всії Русі самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велії можі Гейза, що правив Іспанією й Африкою.

— Готи, Велій ксьондзе, — сказали сли, — стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв — до Іспанії. «Там, — писав про них готський історик Йордан, — згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні». Великим жупаном сих слов’янських народів був тоді Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готів розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пізніше, в літо 407, слов’яни подолали Піренеї й засіли в Іспанії. Все складалося на краще, місцеві жителі з обіймами зустрічали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.

Тоді Рим нацькував на них інших варварів — візіготів, щоб їхніми руками повернути собі іспанську провінцію. Але імператор Гонорій 411 року накликав тих готів на свою голову. Варвари, слов’яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподівавсь імператор. Валларій, конунг візіготів, і досі вагався, з ким вести війну, хоч уже чотири роки сидів в Аквітанії. По тому минуло ще чотири роки, й нарешті Валларієві пощастило пересварити слов’янських володарів Галиції, Турингії та Вендії. В одній сутичці між ними готи викрали жупана Предівоя й відіслали його в Рим імператорові Гонорію. Але на тому й кінчилася та рать. Валларій помер, і на його стіл був обраний конунгом Теодорік, між дужий і нестрашимий.

Коли велій жупан слов’янський Годо переправився з великим військом через Гібралтар в Африку, щоб звоювати ще землі для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом візіготів Теодоріком ударити на Іспанію. Слов’яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападників.

Після смерті Года батьків стіл посів Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Він був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, він говорив мало, ненавидів розкоші, був страшний у гніві своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах із народами, він умів, де треба, посіяти зерно незгоди, вмів і гасити зненависть до себе. Таким він уступив і в Африку, закликаний Воніфатієм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував і перед смертю скликав синів своїх і заповів їм: живіть у мирі й любові, наслідуйте царство по ряду й черзі старійшого».

Але то вже було пізніше. Тим часом готський конунг Теодорік і сам був не від того, щоб розширити область свою за рахунок слов’ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодоріка малося дві доньки, й він мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов’янській же державі жило безліч княжичів. Одну дочку Теодорік і видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Іспанії та Африки Гейза.