Гатило послав кількох можів на чолі з десятником Воротилом і сувору ябеду до Борислава та Володаря:

Володареві стояти на місці, Бориславові ж якомога швидше рухатись на полудень до моря. Латинського й річки Сави в Сірмії й стерегти там тил головної раті руської від греків.

Богдан же Гатило зі своїм військом розташувавсь у відногах Рудної гори на лівому березі Лаби. Коли чотири роки тому він дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-річкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тоді греки панічно втікали від нього й, неспроможні стати йому супротиву, вирішили вбити його зміїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустріч Гатилові йшла рать не тільки Риму та всіх підвладних йому язиків, а й хоробрі вої візіготів, і всі народи, що схилялися перед ним. Такої раті світ ще не бачив. Зате не бачив і Гатило стільки можів під своєю рукою.

Скрізь, куди сягало Гатилове око, було чорно від людей, і від худоби та возів, і від коней, і від гостроверхих наметів — скрізь, на всіх схилах і пагорбах, у всіх долинах і видолках курілися вогні, й та чорно-ряба маса можів і тварин, яка звідси здавалася йому лісовим мурашником, не мала ні кінця ні краю. Гатило ж сидів, як і належалося Великому князеві й самодержцю всієї неосяжної держави, на високому версі, найвищому з-поміж околишніх пагорів.

Він спитав старого конюшого, першої після себе людини в сьому безконечному ворушкому світі:

— Скілько є воїв моїх?

Вишата пильно подивився на один бік, тоді на другий, немов лічив оружних пішаків і комонників, і дуже поважно відповів:

— Безліч!

Така відповідь зовсім не влаштовувала Великого князя київського, та він подумав, що ніхто й не втямить сказати йому точнішого числа, й заспокоївся: Подібного ополчення він і справді ще ніколи не збирав під свої прапори, хоч уже дванадцяте літо правив Руссю.

Полотка Великого князя була вогненно-червона, як і завше в поході, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець із золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на задні лапи й сердито роззявив пащу.

Богдан тільки тепер завважив, що ведмідь повернувсь очима на захід, а ще вчора дивився кудись у бік полунічний.

Гатилові по спині побігли мурашки від здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руські!

Ввечері він скликав у полотці своїй раду велію й наказав із сонцем рушати. Коли ж усі розійшлися, він покликав до себе старого конюшого.

— Мовив єси, що маєш волхва.

Вишата кивнув: так, є відун у нього.

— То приведи.

Вишата довго гаявся й нарешті прийшов із гладким підстаркуватим чоловіком без вус і без бороди. Коли дід скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на голові йому засвітився пучок ріденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косі очі з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хіть питати в духів своєї долі. Він підійшов до вилицюватого азійця:

— Ти хто єси?

— Ургуй, — відповів той.

— Хто єси, питаю. Роду-породу.

— Калмак.

У ворожбита була гарна молодеча усмішка, та волхвувати Гатилові вже так і не схотілось. Він махнув калмакові йти, Вишата, помулявшись, і собі пішов, а Гатило заліз до полотки. Авжеж, якого дідька! Руські кумири вказали йому сьогодні путь, а він шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.

Гатило ліг узголів’ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усіяне синіми, білими й жовтими зірками. Й через усе небо з полунічних країв тягся широкий і безконечний Райський Шлях[18]. Він ішов споконвіку в ті краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усіяний зорями-очима, й не було йому ні початку, ні кінця, як не має їх і життя на землі. Під ним русини проклали собі путь у греки. Тепер же він показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмірна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобідника Юра, новою лічбою, яку давало йому небо та руські кумири.

Й уранці, не тримаючись більше низів та долин, Гатило вказав ополченню своєму іншу путь — на полудневий захід, через Рудницю, до витоків Дунай-річки та Райни в Чорногорі Західній.

Гатило повів свої добірні комонні полки лівим краєм. Решту воїв розподілив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким віялом, чимраз дужче віддаляючись один від одного й змітаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зі своїм військом Вишата. За ним на такій самій розстані гонь у триста-чотириста рівнобіжне виступав Гатилів старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор із деревлянами, крайнім же був Божівой чернегівський, повівши сіврів, і радимичів, і в’ятичів, і крив, і смолян.

І в уречений день, у середу сідмиці, травного місяця в сьоме, літа 451-го всі полки руського володаря напилися шоломами води з річки Райни. Полишивши ліворуч себе озеро, з якого вибігав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрід, мілку й нешироку в сьому місці між двома пасмами високих полонин, але досить швидку й підступну.