Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилісом, а навколишні смерди Базелем, оточена високими, зчорнілими від часу кам’яними стінами, впала за три дні. Римська залога з добірних пішаків та комонників віддалася Гатилові на його ласку й волю. І через кожні нові три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вісті з інших полків, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привіз вістку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь латинська Аргентіарія з місцевою назвою Стребрениця[19]. Потім прислав гінця старший Гатилів син. Данкові косаки без бою взяли Вормацію, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримільдин брат здав синові свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг і перейшов на бік руського війська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, відійшов із своїм полком на Захід, де сподівався зустрітись із римськими легіонами. Жупан пам’ятав давнішню провину перед Гатилом і не наважився чекати його ласки в Новому Лузі.

Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велійого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише він та Великий князь.

Годой, що заступив недужого Ратибора Білгородського, взяв у кривавій, але швидкій січі город Могонціакум[20], а Божівой чернегівський — Агриппіну[21]. Таким чином, майже ввесь західний рубіж Галлії був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.

З сією, останньою, звісткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом із ним була сотня комонних можів. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полотті та маленький хлопчик, прив’язаний до сідла за ніжки. Орест уклонився Гатилові, торкнувшись рукою мармурової підлоги світлиці, де чекав на нього Великий князь:

— Од конюшого Вишати… — й кивнув головою за вікно.

Гатило виглянув:

— Що за жона там?

— Міровоєва, — проказав Орест. — І син його мал.

— А Міровой де?

— Вскочив, княже, — винувато потупив зір болярин.

— Ускочив? Куди?

— Мабути, на захід…

— «Мабути», — передражнив його князь, та не став сваритися. — Гукни сюди.

— Жону? — перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.

Незабаром жона жупана Міровоя, що так підступно зігнав з вітчого столу свого старшого брата Хладівоя й злигався з готами, стала перед очі князеві. Вона була бліда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподівався, що жупаниця зараз упаде навколішки й заходиться повзати й просити о милість, але молода жона в чорному полотті лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:

— Пощо не плазуєш у ноги мені?!

Жупаниця ще дужче зблідла, й очі їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам’яний слуп на степовій могилі. Тільки коли хлоп’як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась і погладила його по русявій голівці. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихіше:

— Пощо не плазуєш, речу?

— То нєма толку, — ледь чутно мовила молодиця.

— Пощо?

Вона відповіла запитанням:,

— Хиба не вєш, чия жона єсмь?

— Відаю, — проказав Гатило. — Єси жона Міровоєва.

— Пото й млчу, — сказала жупаниця. — Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, і син муй тать єст. І зараз ізречеш, аби мене вбити й сина мого, бо він є мстєц за ойца свого!

Сі слова молода жупаниця мовила з останніх сил, далебі, крикнула в вічі руському князеві. Гатило махнув на неї рукою, й можі, що віддалік стояли за дверима, схопили її й потягли надвір. Жупаниця ледь упиралась, і не тому, що хотіла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собі вузьке й довге, майже до п’ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жоні зрадника, й нащадкові його, й усьому родові до четвертого коліна, як того вимагав закон руський, належала смерть, і всі те знали, й жупаниця теж, і ні в кого воно не викликало сумніву й вагання, й ніхто не припускав якоїсь іншої думки.

Гатило виглянув у вікно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городі, а десь ген за високими мурами, й троє можів уже виводили жупаницю розвідним мостом у чільні ворота.

Князь крикнув Орестові:

— Біжи напини!

Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у двері. Гатило ж, коли в світлиці не лишилося нікого, тихо зашептав:

— Даруй мені, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш…

Увечері до лойової свічки Гатило сидів і переказував двом ябедникам своїм — Костанові й Русичеві — ябеди до воєводи латинського Еція та до готського конунга Теодоріка. Дяки-ябедники сиділи кожен за окремим писалищем і тримали по розгорненому листі пергамену поперед себе.

— Костане, — сказав Гатило, — пиши римськими письменами: «Непереміжний Аттіла, небом поставлений над землею своєю цар і повелитель усіх людей її, а такоже греків, і римлян, і готів, і бургундів, і франків, і даціян, і всіх язик, що суть під небом, речу до конунга візіготського, роба свого ускоклого. Речу тобі: був єси робом моїм і тако буде. Якщо ж поможеш робові Міровоєві вскочити від мене в землю свою, такоже робові невірному Сватоплукові, звелю припнути погане падло тіла твого до хвоста коня мого й тягати степом». Начертав єси?