Про УКРЛІТ.ORG

Аксіоми недоведених традицій

C. 14

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (136 КБ) pdf (126 КБ)

Calibri

-A A A+

То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про «вандалізм» слов’ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов’янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон «зуб за зуб і око за око». Тим більше, то слов’яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість щодо зайд-асиміляторів.

Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього — то відрижка ще не вмерлої норманістичної теорії. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі, та й у всьому світі, не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не в стадії родово-общинного ладу з примітивними ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці — так звані варвари, які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих стосунків: усі варвари, в тому числі германці та слов’яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягає хіба в тому, що готи прийняли християнство значмо раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною «модою» й мірилом престижу. Й сприйняла не під тиском меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.

Культура Русі античної була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й беззастережно доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.

Нам досі було відомо, що на Україні вже п’ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форм якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки — де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви щодо його походження з нашої землі, бо норманісти населяли її напівдикими примітивними людьми.

Та нещодавно археологічна експедиція Державного історичного музею України на чолі з Т. Г. Мовшею знайшла в басейні Середнього Дністра унікальні гончарні печі, де виготовлявся саме цей посуд. Цілий квартал гончарних майстерень! Ці печі належать до того типу, якими користуються й сучасні гончарі. «Наші дослідження, — стверджує Т. Г. Мовша, — змінюють уявлення про економіку давньохліборобських наших племен і про роль гончарства в ній». Гончарні печі, знайдені біля села Жванець, належать до тієї категорії, яку можуть обслуговувати лише чоловіки, а гончарство вже тоді стало не домашнім заняттям для власного вжитку, а ремеслом. Та й розміщення кількох таких двоярусних печей поряд свідчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якість кераміки та її чудове оформлення, то стане зрозуміло, чому належить вважати культуру античної Русі дуже високою.

Учитаймось лишень пильніше в рядки Геродотових «Муз», і ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співвідносності продуктивних сил і виробничих відносин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство скіфів-орачів, бо ж сам Геродот каже — й ніхто не тяг його за язик казати саме таке: «Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». А це може означати лише одне: що хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, очевидно, й класове.

І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а «дикими данайцями», які тільки й уміли — що служити в допоміжному війську найманих пращників найдавніших династій фараонів.

Рівень культури та соціального розвитку античної Русі підтверджують й археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II-III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високо-розвиненою промисловістю ремісників існувала й широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятій багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.

Звідси, очевидно, слід зробити і єдино можливий логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось городищ або селищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам уже феодального суспільства.

Таким містом був принаймні в I-III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіс Птолемея, а може, й Басілея Геродота. І якщо французи нещодавно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадував серед переможених ним якесь плем’я паризієнів, а сам Париж засновано 500 років потому, — то ми мусимо взяти за рік народження нашшого Києва принаймі той рік V століття до нової еи, коли Геродот відвідав Україну, хоча "столиця скіфів Басілея" вже давно існувала до часів Геродота.

Київ стояв над Дніпром, і стояв з незапам’ятних віків. І не обов’язково шукати слідів його саме там, де він був у часи Володимира та Ярослава, бо кожна епоха мала свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському районі Оболонь: вони відкрили поселення II ст. до н. е.— II ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, подовжуючи біографію Києва в глиб античних часів.

Історія наша повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше — затемненими. Й цей справедливий докір, — як казав О. Вельтман, російський письменний минулого сторіччя, може, не досить озброєний археологічними матеріалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналітика, — лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли старанність, доброчесність та прагнення об’єктивності, що існували раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень та хронік, замінюватись невігласькими перекручуваннями, описками та свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій та прийшлих народів-завойовників.

І наш святий першообов’язок вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручувань зерна правди — як би це не важко й на перший погляд безнадійно не здавалось.

 
 
вгору