— А це — ідея, — усміхнулась Ярина. — Тільки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта…

— Та ви… Ось побачите, Ярино!

Зазвучала тиха, ніжна мелодія. Геннадій зупинився, приготувавшись зробити перше «па», Ярина поклала руку йому на плече — і попливли, полинули в танці.

«Познайомитися з її мамою, обов’язково, — думав Геннадій. — Екскурсія на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них…»

Ярині було дуже ніяково: наче підслухувала. Чи попередити? Це його відштовхне… Сказала:

— Може ви, Геннадію, завітаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками…

— Охоче! — вигукнув юнак і одразу подумав: «Ох, і здорово! Як збігаються наші наміри!»

Посмішка знову освітила їй лице, і він ледве стримався, щоб не підхопити дівчину на руки.

III

Яринину маму в Лунополісі знали, звичайно, всі. Спочатку як лікарку, а потім як матір першої дитини на Місяці. І не лише знали, а й поважали. Деякі жінки навіть заздрили її популярності. Отож, ковзнувши оком по Карточці польоту, черговий космодрому приязно сказав:

— Ви помолодшали, доктор!

— Дякую за комплімент.

Пасажирка, схиливши голову, поспішливо пройшла до шлюзу.

— Щасливого польоту! — гукнув навздогінці черговий, та вона не обернулась, бо вслід ішли інші пасажири, а надто поспішав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руці. До старту лишалися лічені хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського відділення наглухо закрився, у шлюзі замигала зелена лампочка, і черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволі склалася в гармошку і разом з кабіною чергового в’їхала в тунель. Тепер лише на телеекрані можна було бачити, що робиться, назовні, за сталевим щитом.

Навколо ракети заклубочилась біла хмара, і сигароподібна машина, зблискуючи на сонці, легко пішла в темно-оксамитове небо Місяця.

Саме в цей час до кабіни чергового підбіг високий чоловік у сірому спортивному костюмі. Певне, дуже поспішав, бо захекався, а на чолі виступили крапельки поту.

— Хотіли щось передати дружині? — співчутливо спитав черговий. — На жаль…

Чоловік і сам уже побачив, що спізнився.

— Ех… — махнув рукою і, нічого не сказавши, побрів назад.

На пероні електрички на нього чекала дружина.

— Це чортзна-що! — процідив сердито. — Ну, як ти могла?

Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемніло від тривоги.

— Ти розумієш, що накоїла?

Чоловік окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх і мовчала.

Нарешті підійшов вагон, і вони поїхали.

А в цей час Ярина лежала в пасажирському салоні, умліваючи від радості й страху. Раділа, що нарешті летить до вимріяної Землі, боялася, що коли батько дізнається та попросить начальника космопорту…

Почувши її гарячий шепіт, Гена спробував усміхнутись, але усмішки не вийшло — від перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дівчину. Ну, й Селенітка! Запрацював механізм Космічної траси, і тут уже ніякий начальник не може завернути ракету…

Салон тісний, лежаки розташовані віялом — ногами до середини, головами — до м’якої оббивки. Місця Ген-надія і Ярини поруч, і, коли через наростання швидкості не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки:

«Ох, і здорово… мама молодчина, згодилася. А той мало не впізнав… треба було більше гриму… А як витримає посадку… витримає… важко буде… витримає…»

«Так, мама добра, — думає й собі Ярина. — Та коли б не Гена, — нічого б не вийшло. Ну, й мастак говорити! А як це дотепно із гримуванням… Адже медконтроль не пропустив би нізащо… А мені й нічого… Невже це справді я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?»

Ярина хотіла підвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сіпнулася й не змогла навіть зрушити з місця. В очах попливли рожеві кола, у вухах зашуміло. Голова була важка.

«Значить, таки правда: лечу! — подумала Ярина. — Ми в космосі».

Раптом вібрація стихла, зникли шуми, і стало так легко-легко. Ярина аж усміхнулася, здалося, що вона пушинка, і, коли б не ремені, — опинилася б під плафоном, що білястим оком дивився зі стелі, так само оббитої м’яким коричнюватим пластиком.

— Ну, як? — із-за бортика на Ярину дивився Гена. — Правда, гарно?

— Так.

— Тільки лоскітно трохи.

Почувся голос стюардеси:

— Можна перевести лежаки в положення «сидячи». Кнопки праворуч.

Тепер пасажири сиділи кружка і могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, і голубе волосся хмариною знялося над головою.

— Пробачте, — звернувся до неї статечний чоловік, витираючи хусточкою розчервоніле обличчя. — Я думав, що ви — доктор…

Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадій:

— Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожість!

Чоловік недовірливо мгукнув, але більше в розмову не встрявав. А Геннадій так і сипав:

— Перший екзамен, Ярино, ви склали успішно, Земля вас любить, це ж ясно, обійми її будуть міцні, але не бійтеся, витримаєте, лежаки амортизують, і, між іншим, давайте перейдемо на «ти», у космосі, в невагомості, згода?