Йдучи під кам’яним склепінням тунелю, Яринка все щебетала:

— А чи є такі люди, що літають… без нічого?

— Це тільки вві сні, донечко, таке буває. Закони природи невблаганні… — Вона тяжко зітхнула, наче на серце наліг камінь.

— А чому тут дітей немає? — раптом спитала Яринка. — Відправили на Землю?

— Ні, тут дітей не було, ти — перша на Місяці… — Знову тяжко зітхнула мати.

Хоч як уникали батьки розмов про свою рідну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала батькам:

— Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? — Легенькою ходою підійшла до мами. — Ну, ось встаньте і побачите.

Мама, силкуючись усміхнутися, підвелася з крісла. Яринка стала з нею поруч — майже рівна!

— Ах ти ж хитрунка! — посварилась мама. — Наділа мої черевики на високих підборах.

— Одразу підросла, — докинув батько.

Жартами та сміхом тоді й відбулися, але це була, звичайно, тільки відстрочка. І не зогляділись, коли Яринка стала Яриною — дівонькою з великими розумними очима на блідому, ніби аж синюватому лиці. Завжди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матері якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.

— Ну от… — сказала якось Ярина, коли скінчилася телепередача, і вони втрьох сіли вечеряти в маленькому боксі, що правив і за кухню, й за їдальню. — Я скінчила програму середньої школи…

— Це добре, — сказав батько. — Підеш працювати, хоча б лаборанткою Біохімічного центру. Чи, може, хочеш до астрономів?

— Але я не маю атестата зрілості.

— Он воно що! Це ми влаштуємо.

— Значить, я полечу на Землю складати екзамени? — зраділа Ярина. — Ох, і здорово! Нарешті!

— Нащо тобі така тяжка подорож? — спохмурнів батько.

— А як же інакше? — здивувалась Ярина. — Я ж так старалась…

«Як він викрутиться? — подумала мати, з перебільшеною ретельністю розрізуючи помідори на салат. — Ну, що тут можна сказати?»

— Як інакше? — перепитав батько. — Відеофон.

Материна рука, стискуючи срібного ножа, піднялася та так і застигла в повітрі, вся її постать зіщулилась в чеканні: як реагуватиме Ярина? Це ж і справді хороша ідея — відеофон!

А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очікувально дивилися на доньку, а вона підперла голову блідою рукою й мовчки втупила погляд у стіну, ніби вперше побачила грубу кам’яну кладку.

Мовчанка ставала важкою, нестерпною. І коли Яринині очі наповнились слізьми, на щоках у батька з’явилися жовна, а мати не витримала, швидко підвелася й вийшла. Саме тієї миті, коли вона була на порозі, Ярина раптом відчула, чітко сприйняла її уривчасту думку: «А може, сказати?.. Бідне дитя… Скільки ж можна…» Двері зачинилися, і цей миттєвий зв’язок обірвався.

II

«Добре все-таки, що в усіх одна частота, — подумала Ярина, — і нічого такого він не може сказати…» Якщо по правді, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмілювалась навіть собі признатися в цьому. Перезирнуться крізь великі скафандрові окуляри та й розгортають лопаточками чорний місячний грунт. Рухи мають бути плавні, обережні, бо одразу здійметься хмарка пилюки.

— Я не сподівався, що розкопки на Місяці важчі, ніж на Землі, — лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б і не відповідати: адже з таким повідомленням можна звертатися до всіх. Але Гена дивиться на неї й додає: — Правда ж, Яринко?

— Не знаю, — шепоче вона. — Я на Землі не бувала…

— Що-о?

— Я народилась і виросла тут…

— Ох, як цікаво! Селенітка!

Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Він закидає дівчину запитаннями, аж поки керівник експедиції — молодий, але строгий професор-німець — не зауважує:

— Чи не забагато ви балакаєте, Геннадію?

— Vekzeihung! — весело вигукує аспірант. — Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина — селенітка…

— Геннадію!

— Gut! Мовчу. Все.

Відтоді й приліпилось до дівчини — Селенітка.

Праця з палеонтологами «і археологами імпонувала Ярині, хоч вона й не розуміла їхніх захоплень. Знайдено скам’янілі рештки дерев — ну й що? Життя було і є скрізь. Скафандр відділяв її від цікавих поглядів, а після професорового зауваження навіть Гена не надокучав їй розмовами. Тільки інколи кине слівце–друге, та й то по роботі. Годинами Ярина спокійно, неквапно відгортала чорний, як рушничний порох, пісок і думала про своє. Того вечора, коли батькам уже ніяк було відмагатися, вона взнала нарешті свою таємницю. Земля для неї — заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагітність, і на дитині позначились фізичні параметри Місяця: у шість разів менше тяжіння, майже нульове магнітне поле. Медичний висновок суворий і невблаганний: серцево-судинна система не витримає ні короткочасного перевантаження під час посадки на Землю, ні перебування на її поверхні…

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотіла: «Це я відібрала в тебе Землю… я прирекла тебе…» Навіть коли вона мовчала і тільки важко дихала, Ярина сприймала її болісні думки і щемливі жалі. З тих пір вони з мамою зблизились і подружили якось по-новому, інакше, ніж до того. Чи, може, Ярині так тільки здавалось тому, що відчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. «Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рідну планету, — сказала, винувато усміхаючись. — Адже ти на Місяці — первісток».