Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправді ж Ярині тепер ще дужче кортіло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зелені трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства… Невже їй ніколи, до самої смерті, не вдасться вирватись з оцієї великої в’язниці?
Ярина аж голову підвела, та побачила тільки високі краї розкопу, а над ними — чорне, покраплене зорями, небо. Землі звідси не видно було — затуляла стрімка скеля. Дівчина зітхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щіточкою. Це був не зовсім правильний куб з довжиною ребра не більше 25-ти сантиметрів. На одній із граней камінь мав лійкоподібну виїмку.
Ярина підвелася й віднесла знахідку професорові, який працював у другому кінці розкопу. Поклавши скребок і щіточку, він деякий час мовчки розглядав камінь, особливо заглибнику.
— Слухайте… — нарешті урвав мовчанку. — Та це, здається… Де саме лежала ця річ? Покажіть.
Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрі, він потупав за Яриною.
— Ось тут, — показала дівчина ямку, напівзасипану лискучим порохом. — А що?
— Це… така знахідка…
їх оточила вся різномовна група археологів, і, за винятком одного скептика, всі схилялись до тієї думки, що цей камінь оброблений розумною рукою, що він, певне, призначався для добування вогню!
— Вітаю вас! — вигукував Геннадій. — Епохально!
Ярині було трохи ніяково, але захоплення цей камінь у неї не викликав. Ну, знахідка, може, навіть цінна, якщо зважити, що це ж на Місяці…
На Яринину ділянку професор поставив ще трьох чоловік, серед них Геннадія, та як вони не старались — нічого не знайшли. А Ярина протягом кількох годин відкопала ще кілька дрібних камінчиків, у яких вчене око професора розгледіло наконечники стріл.
— Та їй сама Селена допомагає! — жартував Геннадій. — Недаремно ж вона — Селенітка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як ніхто, а чому у вас очі сумні?
Після роботи він запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без ніяких ларингофонів, своїм природним голосом.
Тут, у світлих залах, наповнених свіжим повітрям, люди відчували себе вільно, розковано, хоч і перебували в надрах масивної гори.
Геннадій був у піднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч інколи й грубуватими жартами. Та розсмішити Ярину йому не вдавалось — крижинки суму не танули в її очах.
«Така гарна дівчина, а засмучена… — думав юнак, навіть не підозрюючи, що вона чує його думки. Та й ніхто ще не знав про цю її здатність. — Невже безнадійно закохана? А кого вона тут покохала? Хіба є хтось кращий за мене?»
Ярина усміхнулась, і він по-змовницькому стиснув їй лікоть.
Ішли під руку анфіладами кімнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула і його думки:
«І що в ній такого… Тонкий стан, гарні ноги… Очі зеленкуваті… Синє волосся — як небо над Землею літнього вечора. Красива. А що таке краса… Пропорції тіла… Ет, вигадка, уява. Хитрість природи. Інстинкт самозбереження, продовження роду… А то вчадієш, і — краса, поезія, кохання… Але ж це хвилює… Таки поезія… От якби поцілувати… Дяка природі за таку хитрість… Ні, вона таки незвичайна дівчина. Щось таємниче, неземне… справді неземне… Селенітка… Місяць поставив свій карб… Яке лице… Пройтися б з нею по Хрещатику… Хлопці в’язи собі позвертали б, озираючись…»
Ярина зніяковіла, розгубилась і випалила:
— А гарно в Києві… на Хрещатику?
Запитання було таке несподіване, що Геннадій аж здригнувся.
— Там казково! — вигукнув і подумав: «Ти диви… її думки співзвучні моїм. Це здорово…» Уголос почав розказувати про центральну магістраль Києва:
— Якби ви знали, як там гарно увечері. І що цікаво — довжелезний проспект освітлюється кишеньковим ліхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всіяна кришталевими кульками. Це — справжнє чудо освітлювального мистецтва. У ній сяє одна-однісінька лампочка на шість ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безліч світильників і кожен дає міріади відтінків. Фестиваль кольорів!
Ярина зітхнула:
— Це важко й уявити…
— А хочете погуляти по Хрещатику?
Дівчина одразу спохмурніла, і знову в її очах спливли крижинки суму.
— Не треба про це…
Геннадій лише плечима знизав — не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: «Мабуть, батьки суворі, не пускають саму на Землю, та якби вона схотіла… Ну, як її умовити?»
Яринині губи скривилися в гірку посмішку. Чудний цей Гена. Умовити… Та вона б…
Зупинилися біля оголошень.
— Погляньте, Ярино, — Геннадій кивнув на табло, — чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
Перед ними сяяли рядки, то збігаючись у зелене коло, то шикуючись у прямі червоні лінії:
Чи ви знайомі з Мельпоменою?
Записуйтесь у драмгурток!
Відеофон № 21.
— Ну, то що, Ярино, зіграємо Ромео і Джульєтту?
Він очікувально, майже благально подивився в її великі очі, опушені густими чорними віями, і гарячково думав: «Хоча б згодилась… треба, треба, щоб згодилась. . а чому б і ні… тоді у вільний час…»