І

Ніщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землі на темному оксамиті неба. Коли їй щось боліло, і вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежі, примовляючи:

— А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна…

І диво дивне: як тільки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами — не змигне.

А як зіп’ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку і тягне до Вежі. Задере голівку й дивиться, дивиться. М’яке сяйво Землі радістю сіється в її душу — очі їй зблискують усміхом, а на щічках з’являються ямки. Може, коли б тут ще були діти, вона б з ними гралася, а так у малої тільки й розваги, що милуватися Землею. Ото не відводить від неї очей і питає:

— Отам ви з татом ходили?

— Так.

— А в яких скафандрах — червоних чи золотистих?

— На Землі люди ходять без скафандрів.

— Справді?

— Авжеж. Землю вкутує атмосфера, і житла там не в гірських тунелях, як оце тут, а на поверхні…

— А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати…

— Атмосфера захищає і від метеоритів — рідко який з них долітає до поверхні Землі, майже всі згоряють у повітрі.

— Як це?

Розповісти про повітряну оболонку, що вкриває міста й села, ліси і гори, було легше, аніж про річки, моря й океани. Яринчина свідомість чомусь не могла вмістити такої картини. Може, тому, що найбільший басейн у їхньому Лунополісі має у довжину сто метрів і в ширину двадцять п’ять. Про які ж кораблі, шторми й острови можна говорити! І як їй поясниш: чому вода не ллється із Землі на Місяць? Доки не побачила навчального фільму про моря й океани, доти й не вірила, думала, що мама розповідає казку.

— А чому ж не видно ні людей, ні навіть кораблів? — дивувалась Яринка.

— Бо дуже далеко, — зітхала мама, — ох, і далеко від нас Земля!

А коли батько полетів до рідної планети у відпустку, мана показувала Яринці овал Чорного моря:

— Там зараз літо, наш тато купається.

Мала видивлялась до болю в очах, наче сподівалась побачити свого тата на березі моря.

Наступного земного року на відпочинок до рідного краю зібралась мама.

— А я? — розширились очі в Яринки, і в них було повнісінько смутку. — Хіба я…

— Ти ще маленька, як стебелинка, — мама пригорнула тендітне тільце, — от підростеш…

Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, і батькові нелегко було потім заспокоїти маленьку доню.

— Ну, годі, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!

— Школярочка? — Мала схилила голівку і, взявшись у боки, хитро спитала: — А де школа?

Першої миті батько розгубився.

— Ну, я маю на увазі твій вік…

— А де школа? — повторила Яринка. — Я хочу до школи!

— Ага… так… — бурмотів батько, — школа… Ну, що ж, раз ти в Лунополісі одна ученичка — відкриємо школу вдома. Давай.

— Давайте.

Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде «гра в школу», а потім, коли почав… Адже донька мусить одержати освіту! І незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополісі були науковці найрізноманітніших галузей, і кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.

Але й тепер споглядання Землі було її найбільшою втіхою. Наче магнітом тягнуло дівчинку подивитися на Голубу Планету. І якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежі — там уже до неї звикли. Забиралась на верхній майданчик і все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Місяцем. Про що вона думала? Які образи снувалися в її маленькій голівці? Минала година за годиною, а дівчинка сиділа камінцем. Тоді, бувало, підійде хтось із чергових і, торкнувши її за плече, лагідно скаже:

— А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й уроків не повторила!

Яринка підведеться, проспіває «до побачення» і неохоче почапає до ліфта.

Їй часто снилась Земля. І з яким зачудуванням розповідала дівчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, річками, полями — летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радісно водночас. А коли починає падати, вся мліє від страху — от-от уб’ється! Та Земля підстеляє м’яку постіль, і Яринка жодного разу не вдарилась. А літала вві сні частенько.

Батьків її сни цікавили передусім як психічне явище — звісно, медики. Тато починав розвивати свою теорію так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очні яблука, наче вона за чимось стежить. І хоч моторні центри спинного мозку загальмовані — організм насторожі. Це, мовляв, бадьорість у сні, готовність до боротьби за існування — психічний стан, який людина одержала у спадок від своїх диких пращурів.

Мама, звичайно, заперечувала:

— Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичні образи.

— Які враження? Вона ж не була на Землі!

— А фільми, а телевізор, а фото?

— А, а, а… — іронічно повторював батько. — То чому ж вона літає? І я літав отак у дитинстві, і ти теж, мабуть…

— А, — уже навмисне «акала» мама, — нашого батька не перебалакаєш. Краще ходімо, Яринко, до басейну.