— Кларо, Кларо…

Та це ж мама її кличе!

— Кларуню, донько, ти мене чуєш?

— Чую, чую, мамо.

— Тобі погано?

— Ой, ні, дуже гарно.

— Розплющуй очі.

Клара дивиться і бачить коло себе матір — ласкава посмішка в очах, підсвічене волосся над лівим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара підводиться, каже пенатам:

— Дякую за музику.

Симфонія поволі стишується, стишується і завмирає.

— Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, — обзивається мама. — Відпочила?

— Так. Ця музика, мамусю, чарує.

— Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?

— Я так і думаю зробити. Побуду з вами тижнів два перед Антарктидою.

— Тато за тобою скучив.

— Я теж за ним скучила. Як там ваш заповідник?

— Все гаразд. Там такі бізони…

Кларі було приємно розмовляти з матір’ю, дивитись у її примружені очі (для передачі зображення вона мусила яскраво освітлювати себе), слухати її ніжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднішню подію — ні слова. Сонечко, а не мама!

— Ой мамусю, очі заболять, досить уже нам. Спасибі, рідна, до зустрічі!

— Будь здорова, доню!

Зображення взялося тьмавістю і зникло. Клара підхопилася, потягнулася, вигинаючи руки і плечі. Спитала:

— Басейн готовий?

— Так, — відповів динамік. — Яку дати температуру?

— Зробіть… — Клара по-дитячому прикусила губу. — Зробіть шістнадцять!

— Будь ласка!

V

Ах, цей басейн! І що він тільки робить з людиною!

— Слухай, та тебе не впізнати… — каже Віра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. — Коли б ти жила в двадцятому столітті, була б… Зажди, як це вони казали? Ага, кінозіркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження від того інциденту?

— Не треба про те, Віро.

— Чому? — В голосі подруги звучало щире здивування. — Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобі моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!

— Дикість, а не кохання.

Вони сиділи, точніше, напівлежали на кушетках верхньої тераси.

— Ех, Кларо, Кларо… Як часто ми розминаємось із щастям. Недавно ми реставрували найдавніший фільмовий примітив: дві дівчини закохуються в одного юнака. Інтрига, боротьба, переслідування.

— Зараз не той час, — обізвалася Клара.

— А що ми знаємо про той час? — вголос міркувала Віра, замислено дивлячись у вечорові сутінки. Очі схоплювали і тіні, і місячне сяйво, і гаснучу заграву на заході. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дівочу душу: «Без запаху краса і сяйво без тепла»…

Люди завжди були приблизно однакові.

Розповідаючи про реставрований фільм, Віра все зітхала, висловлювала свої жалі, симпатії до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освітлення. Лагідна вечірня темрява імпонувала бесіді, надавала задушевності. Часом дівчата замовкали, кожна думаючи про своє.

Голос пенатів порушив мовчанку:

— Никифор Ярковий просить дозволу сказати кілька слів.

Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити ці жести.

— Ні, ні! Це неможливо.

Подруга насторожено підвелась, у великих її очах відбилася цікавість. Вона рішуче промовила:

— Скажіть, з ним хоче поговорити Віра. З’єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.

Віра швидким кроком попрямувала до ліфта, а Клара підійшла до балюстради, обіперлась об неї грудьми і безтямно дивилася в нічну імлу. В голові — хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх і не могла. Це ж тільки подумати: після всього, що сталося, він хоче «сказати кілька слів»! Клару аж пересмикнуло.

Повернулася Віра. Клара нічого не питала. Віра помовчала, нарешті видихнула:

— Він тебе любить, чуєш? Дуже любить.

VI

«Що зі мною діється? — думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засідання «Калейдоскопа». — Сприймаю світ інакше… Нерви оголилися, чи що?» Усвідомлення цього наповнювало груди радістю, піднесеністю. І зелене полум’я трави, і дерева, що вмочили гілля в прозорість неба, і птиці, і сонце, що вже золотіє у млі,— все стало якимось ближчим, співзвучним. Реакція краси… Так, так, усе випромінює красу, світ повниться красою, і душа відчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.

Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупинився, присів, щоб краще побачити. Теракотовий, складений з овалів, трикутників і трапецій, виставив, звичайно, антени — одержує інформацію про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, і в тебе є свої клопоти. Помітив на яблуні пташину — маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, — водить голівкою, попискує. Скаржиться на самотність… «Ну, це вже в мене сентименти, — майнула думка. — Може, їй просто попалася гіркувата личинка, от вона й пищить. А самотність тут ні до чого». І одразу ж: «Не хитруй із собою. Пташина самотність — це тільки асоціація, ти ж увесь час відчуваєш власну самотність… Ну й що? Нехай!» Озирнувся навколо — і вже нічого особливого не побачив. Сад як сад і ранок як ранок. Пора на засідання «Калейдоскопа»…