— До житла сімнадцять — сімнадцять «А», сектор «П» вдерся злочинець. До житла сімнадцять…
Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пульта, люто смикнув білий важельок живлення — голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігнати лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще посутеніло — Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупинитися не міг. Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Перебігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей — там теж стіна, до вікон — стіна! Озирнувся навколо — підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увімкнув?
Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися — зосереджені погляди, похмурі лиця. Никифор вгамувався — борсатися просто смішно. Сів на підлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги і зненацька відчув холодок страху: він же тут задихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
— Тепер можеш не боятися…
Здумав, що голосу ж його там не чують, і почав жестикулювати, мовляв, не бійся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, і прозорі стіни з легким шурхотом піднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився і підтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслід, і палючий сором проймав його наскрізь. Яка ганьба! В їхній комуні вже, мабуть, років із двадцять не траплялося найменшого злочину, а він вчинив замах на особу, знехтував законом співжиття… Дикість!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплівся до стемнілих кущів і забрався в апарат. Це ж доведеться відповідати перед усією комуною… Злочинець! А як реагуватимуть рідні? І їм же ганьба: син — злочинець! Запустив апарата, піднявся над садом, у нерішучості повис над гіллям, а тоді шугнув у потемніле небо.
II
Чим вище здіймався над землею, тим більше розросталася на обрії заграва заходу. Але щоб вибратися із земної тіні і захопити сонця, потрібні довгі години втомливого польоту — на це у Никифора не вистачило духу. На висоті десь біля шести кілометрів поклав свого «Електрона» в дрейф, щоб трохи відпочити і зміркувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття — з усіх екранів комуни він сам мусить проголосити собі ганьбу! А за що, власне? Чому він мусить себе ганити? Ну, припустімо, поводився не зовсім етично, можливо, навіть зовсім неетично, але ж це… кохання!
Никифор довгенько марудився із такими міркуваннями, хотів хоч перед собою, перед своїм сумлінням виправдатися. Та хіба себе обдуриш? З глибини свідомості, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дівчини — хіба це не тяжкий злочин? «А вона таки оригінальна, незвичайна дівчина. Ех, не стримався, відпустив гальма. А тепер втратив назавжди… А побачить вона мене на екрані, зганьбленого, приниженого, жалюгідного, що подумає? Яке почуття в неї з’явиться? Презирство, огида. Ні, ні, хай що завгодно, тільки не це! Я доведу, що… І їй, і всім доведу…»
І сам не знав, що саме доведе — чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадцятому столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уявити!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр… Добре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похитується на спині волохатої тварини — тепло і м’яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду і велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, і він зовсім не дивувався, що в такий спосіб кудись їде в надвечір’ї. Ворухнув рукою і відчув щось тверде — підлокітник сидіння. Прочумався, але деякий час його не покидало відчуття теплої спини тварини. Так, він бачив подібних тварин у фільмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на підлокітнику, і сидіння плавно піднялося. Тепер міг дивитися в ілюмінатор, Але краси вечора не помічав — ні яскравих зірок, ні підсвічених місяцем хмар, ні розсипищ вогнів унизу. Навіть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрію — біле колесо з чотирма спицями, — не милував йому ока. Тільки й подумав: там же Гліб, з яким разом відбували практику на Місяці. О, як легко дихалося там, в штучній оптимальній атмосфері! Може, викликати Гліба?
Рука сама потяглася до шифрів екрана зв’язку. Ну, звичайно, викликати!