— Я слухаю.
Никифор розповів їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.
— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:
— Який біопсихічний комплекс Клари?
— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об’єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…
— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затямте собі, що все на світі є процес, а всілякий процес характеризується об’єктивними даними.
— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствувати! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти маєш рацію. Все — процес, усе — формула!
Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миготить від вдоволення.
— Доведеться зв’язатися з інформаційним центром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслідки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Контакту немає — конфлікт вичерпано.
— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене врятувала! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.
— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:
— Не треба, я сама вимкнуся.
— Хочеш порозмовляти?
— Так.
Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.
— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Мабуть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся проявлятися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вважаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.
— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Можливість руху свідомості, розвитку…
— Це не те. Адже моя свідомість також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунті.
— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об’єм пам’яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…
Никифор замовк, схиливши голову, і Піфія деякий час теж не обзивалася. Нарешті нагадала:
— Так що ж таке життя людини?
— Один мій друг, тонка поетична натура, так визначає: життя — це загадка, загорнута в таємницю.
— В цих словах немає ніякої інформації.
— Навпаки, Піфіє, ця фраза несе безодню інформації! Стільки ж, як і той стародавній вислів: «Я знаю те, що я нічого не знаю».
— Ці вислови лиш засвідчують відносний рівень пізнання.
— Ех, Піфіє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
— Це таємниця, загорнута в загадку… — іронічно сказала Піфія і вимкнулась.
IV
Заспокоївши Клару, тактовно поспівчувавши їй, сусіди роз’їхались, і її віллою знову заволоділа тиша. Дівчина пройшла до блакитної кімнати і втомлено сіла на кушетку. Провела долонями по лицю, зітхнула й лягла горілиць, підклавши руки під голову. Ну й день випав! І що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагідний, витриманий і раптом… Атавізм, психічний атавізм! Кларі було соромно за нього і боляче, і в глибині душі пробивався струмочок жалю. Де він її вперше побачив? Чи не в Гірському пансіонаті в Криму? Так, так, там і Віра була. Вони познайомилися біля мармурової альтанки, він щось дотепував, усі сміялися. Затим умовив відвідати Дельфінію і чимось так задобрив одного дельфіна, що той висунувся з води біля їхніх ніг і пропищав: «Ви чуд-дові екземпляр-ри!» «Хоч дельфіни говорять нам компліменти!» — сміялася Віра. Никифор тоді провів з ними усі вакації. А цього літа прибув сюди. З’явився як сніг на голову… Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навідпочивалася.
Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальці як пазури…
— Дайте музику… — прошепотіла. — Симфонію спокою…
Кімната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очі, готова віддатися тихим тим чарівним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тільки забути кошмари цього дня. Починає скрипка — веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає віолончель — стелеться трава під вітром; далі обзивається арфа — дзвонять квіти, ронять срібні пелюстки на траву, їх підхоплює вітер, здіймає вгору — біла метелиця на блакитному тлі… І вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює — прозорі ріки, сизі ліси, рожеві хмари. Клара не відчуває тіла, наче зіткана із променів, з миготливого серпанку, лине під повівом звуків легша від тіні. Лине і тоне, лине і тоне в океані світла.
Здалеку звідкись зненацька долинає приглушений голос: