Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на двері, о, вже зайшов.

— В тебе що — день відчинених дверей? — Грицьків голос до болю залящав у вухах. — А чого це ти лежиш?

— Щось трохи занедужав.

— Кінь би сміявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повідомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в кріслі посиджу. Еге, роки, брат, беруть своє. Це ж тобі вже до сімдесяти добирається? Дадуть Героя, от згадаєш моє слово! На зло тому Діниному «Со-крату».

Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?

— Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобі Діна не казала?

— Ні. А що сталося?

— Вона ж, після того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу років, ну, модель слави. Письменники, учені, художники, композитори, — хто протримається до третього тисячоліття… — Грицько засовався у кріслі, одвів очі набік, прицмокнув. — Розумієш, «Сократ» вивів соціально-художню значущість… В такому розрізі. На жаль, ти не пройшов далі нашого сторіччя.

Максим Петрович болісно усміхнувся:

— І то добре. А взагалі, Грицьку, це мені цілком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в мистецтві, а про свій народ.

— Та це я згадав між іншим, ти не зважай… Мене турбують справи сьогоденні. Розумієш… — Хотів сказати, що Діна розлучилася з ним, і він забрався з квартири, але чомусь прикусив язика. — Хотів розжитися в тебе на якусь сотню… В такому розрізі.

— Подай, будь ласка, піджак.

Грицько жваво, як для його комплекції, підхопився і згріб піджака, що висів на стільці біля столу.

Максим Петрович дістав з бокової кишені блокнота і вийняв з нього чотири купюри по двадцять п’ять карбованців. Метке Севертекове око помітило, що там ще лишилося багато, і чоловік аж зітхнув, — ех, мало попросив…

— Дякую, старигане, виручив. Розумієш, витратився на меблю та ще дещо… в такому розрізі.

— Дрібниці, — пересилюючи біль, сказав Максим Петрович.

Грицько помітив болісну гримасу, простяг руку до телефону:

— Може, викликати «швидку»?

— Поки що не треба. Ти тільки причини двері, не заклацуй.

— Когось чекаєш?

— На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки ніпочім.

— Ти того, не жартуй в такому розрізі. Ну, будь.

Максим Петрович полежав ще з годину. Біль затих. Тоді поволеньки підвівся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонію Тичини «Сковорода» і сів за письмовий стіл. Розгорнув навмання, і перші ж рядки, що потрапили на очі, сяйнули, як магічний кристал:

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершене —
поле!
…І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність нагорна, —
усе, усе в природі каже:
пізнай себе самого, пізнай.

Максим Петрович підпер руками голову і заплющив очі. «От якби хмариною понад тими полями», — з’явилась і розтанула думка. Хоч очі були заплющені, сяйво не зникало, і останні слова чітко закарбувалися на сітківці, зазвучали хоралом: пізнай себе самого, пізнай…

Почувався легко, ніби в невагомості, та раптом виник різкий шум, у вухах і скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.

Може, через той шум він і не почув, як зайшла Діана. Збентежена жінка, зупинившись на порозі кабінету, похапцем вийняла із сумки якісь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, піймала, наче білого птаха, піднесла вгору.

— Це ось, Максимку, тобі від «Сократа». Перша тисяча років — твоя! Чуєш, твоя! Нетлінне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека із заздрощів…

Мовчанка і непорушність господаря здивували. Чи задрімав?

Легенько торкнулась плеча і скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, які він створив, житимуть тисячоліття, а він сам…

Як не намагалася Діана стриматись, спазми здушили горло, і вона дала волю сльозам.