— Це дуже цікаво, — Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав. — Процесори… їх що, навчили думати?

— Саме так. Це частина комп’ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам’яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого…

Помітивши, як скривився Грицько, Діана грунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп’ютера «Сократ», призначеного для прогнозування суспільних явищ. «Сократові» вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все «най…» Останнє слово кібернетики!

— Одного тільки йому бракує — скромності, як і декому з людей… Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: «Я знаю те, що я нічого не знаю», а цей наш категорично твердить: «Я знаю те, що я знаю все!»

— А може, й знає геть усе, — похмуро обізвався Севертека. — Хіба йому не під силу запам’ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?

— Об’єм пам’яті — це, звичайно, важливо, — сказав Максим Петрович, — а от чи досягнуть електронні розумники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.

Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального столика. М’яке золотаве світло наповнило кімнату, з присмерку вичіткувалась скульптурна група на тумбочці під стіною, — Лаокоон відчайдушно бореться зі зміями, і Одіссей ніби зворухнувся.

Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:

— Оце ось залишиться навіки, доки й людство житиме, в такому розрізі… А книжки? Та промине, скажімо, сто тисяч років — кого читатимуть? А через мільйон? Адже накопичаться Гімалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише літературою і нічим іншим, то самої бібліографії їй вистачило б на кілька життів. Література, скажімо, століття вкладеться в інформацію на кілька рядків. Проблеми, тематика, загальний рівень, в такому розрізі. Он уже й тепер маємо дайджести.

— А я впевнений, що художні вершини залишаться, — Максим Петрович відкинувся на спинку стільця. — Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкін… А Шекспіра чи Гете хіба людство може забути? їхнє світло дійде до самісіньких обріїв Часу, до найдальших поколінь. Гімалаї, кажеш? Але ж і мозок людини має невичерпні резерви!

— До того ж він ще буде підсилений електронікою, — додала Діна. — Усе вартісне матінка Історія зберігає.

— Я теж так думаю. Художня енергія не підвладна законові ентропії.

— Ну, хіба що окремі зразки… — Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича. — А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно… забуття. В такому розрізі.

Максимові Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оці просторікування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцінності? Раптом пригадалося: він, бідолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що «нашкрябав добрячу повість»…

— Я пишу сучасність і для сучасників, — сказав, може, трохи різкувато, — і на лаври не претендую.

— Не прибідняйся, ти вже двічі лауреат, ще й за третій роман одержиш — чого там… — ошкірився Севертека.

— Те приходить само… якщо в творі пульсує кров. Працюючи, ні про які премії не думаю.

Севертека іронічно підморгнув:

— Знаємо вашого брата, вам тільки медальки й сняться!

Максим Петрович нічого не сказав, лише знизав плечима.

— А я слухаю оце та й думаю: «Сократ» — ось хто може заглянути в майбутнє, — мрійливо сказала Діна.

— Ідея, — підтримав Севертека. — Ти програміст, тобі й перфокарти в руки!

— Але ж підготувати таку програму… — Діна тепло поглянула на Максима Петровича. — Ви навіть не уявляєте, як це складно.

— А чи не краще погадати на кавовій гущі? — усміхнувся Максим Петрович. — Кажуть, якщо добре придивитися…

— Прогнозування — це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий відрізок часу, як тисяча років, ми ще не пробували…

— Та й не треба Діно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас приліплений до свого часу…

— Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш «Сократ» з такою тьмою різноманітних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.

— Бачиш, він боїться, ха-ха-ха! — зареготав Севертека. — А чому б не приміряти костюма?

— Припини блазнювати, — Дінині губи гидливо скривилися, і чоловік одразу осікся. — Максим Лук — величина, яку можна вводити в програму… Краще розкоркуй шампанське, вип’ємо за його трилогію, щоб вона жила у віках!

— Дай боже нашому теляті вовка з’їсти, — Грицько Севертека, вишкірюючи зуби, почав одкручувати сріблясту головку пляшки.

2

Максим Петрович розплющив очі і з несподіванки затаїв дух: рідні стіни, своя спальня! Раннє сонце сипле проміння на килим — палахкотять кольори, а в затінку біля штори — пейзаж Шовкуненка — яка прозора вода!

Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справді, хіба він уже вдома?

Душу пройняло досі не знане відчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири і водночас усе це здається якимось нереальним, стороннім, точніше — ніби він сам тут сторонній, ніби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.