Проте марево не зникало, і вже наступної секунди він усвідомив, що й справді вдома, що Венеція була вчора, а сьогодні — Київ. Але оте миттєве відчуження від реальності вразило його, — враження було таке, ніби він заглянув сюди з іншого простору.
Незабаром усе стало на свої місця, мозок зафіксував звичайність обстановки, ба навіть буденність. Так, з аеропорту Бориспіль він добрався додому пізно, спав як мертвий, але втома і зараз відчувалася в усьому тілі. Заплющив очі, сподіваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволі згадуючи епізоди мандрівки до Італії, знайомства на симпозіумі, та й знову поглянув на повінь, уже освітлену сонцем. Може, мали рацію античні фів’яни, заборонивши художникам під загрозою смерті зображувати бридке, потворне і зобов’язавши їх подавати тільки прекрасне? Як гарно змальовано старі дерева, весняну воду! Яка це насолода для душі! Якось такою повінню вони милувалися в Кончі-Заспі удвох з Діаною, ще студентами… Немов сон — і поблиск очей, і дотики рук, і п’янкий стан ейфорії. Щось давно не обзивається Діана, уже років два, ото як подзвонила, що працює над програмою, і більше не нагадує про себе. Перекласти літературні явища на двоїсту мову перфокарт — чи не сізіфова це робота? Ну, та нехай собі…
Не хотілося залишати угрітого ліжка, отак би лежав та згадував далекі роки, усе своє життя. «Згадувати життя? Що це зі мною? Адже я ще живу, я ще в його потоці і воно в мені!»
Отак подумавши, змусив себе підвестися — адже починався робочий день. Робочий… Максим Петрович гірко всміхнувся: відтоді, як закінчив трилогію, відчув себе за бортом. Поставив останню крапку і неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумі. Втішав себе, що це тимчасове, писав статті, есе, але добре усвідомлював, що це тільки видимість роботи, інерція, що головне в житті він уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогію, не мав уже сили радіти, був до краю вичерпаний. Розумів, що це радісна подія, але на емоції не спромігся, тільки досадливо хмурив брови. На запитання — як він себе почуває, відповів:
— Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денці.
Поголився, холодною водою освіжив голову, зварив на сніданок яйце, змолов кави… Та що б не робив, мозок підкидав йому хаотичні картини спогадів, і це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичів — там тихо, гарно, там він набереться сили. Само собою розумілося, що ближчі дні в нього будуть. Але ж можуть і не бути?
Спустився ліфтом униз і видобув із скриньки цілий оберемок листів і газет. Читання пошти — то для нього приємні години, особливо тепер, коли він завершив «головне завдання життя». В цей час він розмовляє з читачами, за рядками листів намагається уявити живу людину, її обличчя, очі. Ось учителька пише… Яке несподіване сприйняття образу старої трудівниці! Треба буде надіслати їй книжку з автографом… Яка адреса? Кременець… Цікаво б з’їздити… О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опісля всіх. Але й опісля чомусь не хотілось брати того конверта до рук.
Увімкнув телевізора — молода гарна дівчина ходила по саду і тихо співала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, і Максим Петрович, відкинувшись у кріслі, відчув, як спадає напруга. Та цілком віддатись насолоді не міг, почав міркувати: чим зумовлюється емоційний вплив музики? Чи не ритмами… якщо вони співзвучні біоритмам людського організму? Своєрідний контрапункт, суголосся… Згадав Тичину. Світлий, оригінальний геній… Сьогодні треба обов’язково попрацювати над замітками про його «Симфонію». Почав одразу після третьої книжки роману, але робота посувається повільно, занадто повільно…
Грицьків лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?
Розірвав конверта. «Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа». Ребус… Казав би одразу, а то…
Переборюючи внутрішній спротив, подзвонив.
— Оце здорово! Значить, ти вже дома? — оглушливо загукав Севертека. — Прискочу ненадовго. А Діна ще не була?
Дивні сучасні лицарі під черевиком — без своєї повелительки і не дихне.
Ставлячи на столик машинку, з подивом відзначив, що вона значно поважчала. А написавши кілька відповідей читачам, відчув біль у лівому міжребер’ї і під лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, мабуть, треба полежати ще, відпочити. Почовгав до вхідних дверей, відімкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу і приліг не роздягаючись. Біль не стихав. Чи серце? Але ж воно ніколи не боліло, жодного разу… Може, отак і приходить смерть? Він описував смерть, але сам не відчував її подиху. Цікаво… Шкода тільки, що багато задумів так і лишиться… А може, це тільки легка недуга. На жаль, мозок приховує інформацію про внутрішні процеси в організмі. Чи це потрібно, щоб людина не замкнулася в собі, а спрямувала свій інтелект на зовнішній світ? О, ні, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нічого не знає. Свою таїну Природа тримає за сімома замками…