Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один… уже шістдесят один?

— А знаєш, Грицьку, все це… фікції, оці дати. Життя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.

— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Севертека, — Нічого, брат, не вийде. Діна сказала…

Діна… Діана… зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос… Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам’ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло…

— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.

— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна…

Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана… Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб’єктивніше. І чого вона раптом… Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була, — сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.

Нарешті з’явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така… До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.

Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.

— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — Її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.

— Дякую, що ви з Грицьком згадали…

Севертека загукав:

— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!..

Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.

— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон… А хто цей мореплавець? — вказала на картину. — Він що — прив’язаний до щогли?

— То Одіссей.

— Хороше в тебе товариство… — Діна перевела погляд на чоловіка. — А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.

Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.

Після першого ж тосту, випитого за здоров’я іменинника, «нашого славного письменника», Севертека розпочав нові наскоки на «галеру», мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є…

— Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? — добродушно захищався Максим Петрович. — Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.

— Йому якби тільки відпочивати, —Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна. — Колеги вже давно професорами стали, а ти… все стараєшся, щоб не старатись.

Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.

— Ми в гостях у письменника, — провадила далі Діна. — Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?

— Ну, як тобі сказати. Завершую останній роман трилогії. Сучасність. — Максим Петрович усміхнувся. — Взагалі, я все життя пишу про життя.

— А я всю дорогу писав би про дорогу, — вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і пра дорогy…

— А чи не міг би ти щось прочитати, ну… хоча б останнє речення, написане сьогодні, — Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.

Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:

— Ось воно: «За всіх скажу, за всіх переболію…»

— Щось знайоме, — одірвався од тарілки з салатом Севертека. — Десь наче чув… у такому розрізі.

— Це слова Тичини, — кинув Максим Петрович. — Я взяв за епіграф.

— Звичайнісінькі слова, — замислено сказала Діна, — а який великий об’єм інформації!

— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Петрович. — У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника…

— А фактично тут маємо всього три лексичні кристалики: «За всіх», «скажу» і «переболію». Оце компоновка!

— Пішла кібернетика… — Грицько хитнув головою у бік дружини. — Але ж художня література… Як її запрограмуєш?

Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:

— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам’яттю, здатні моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.