Про УКРЛІТ.ORG

Істина поруч

C. 6

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (389 КБ) pdf (305 КБ)

Calibri

-A A A+

Стиснув мазера, став обличчям до щілини, що править за вхід у печеру. Палець намацав ввігнутого ґудзика… але відсмикнувся. «Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, — шугнула думка. — Нащо ж її руйнувати?»

Але не випробувати тут мазера Петро вже не міг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно… Націлив ліхтаря на воду. Як тільки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрілив тоненький червоний промінчик, і там, де він черкнувся води, — вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця із кнопки — червоний промінчик ніби сховався у своєму кришталі, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повітрі, і вода вирувала та шипіла.

Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться — має чим відборонитися. А тепер — швидше до апарата!

Яворович ступнув кілька кроків по пружному плетиву, що встилає пагорб, і зупинився. Куди йти? Він був непритомний, може, кілька годин, а може, й цілу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймні на десятки кілометрів од літака. Спробуй тепер знайти!

Широко ступаючи. Петро зійшов на пагорб. Поглянув і — вражений — зупинився. Там, унизу, просто на землі лежать гігантські риби. Так, так, саме риби! Одна, дві, три, чотири… Та їх там хтозна-скільки — наче пливуть косяком до моря. Плескаті голови, розкриті пащі. Підняті для удару хвости…

Тримаючи напоготові свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.

Невже це якісь земноводні вилежуються на м’якому грунті? І кожне з них в десятки разів більше від найбільшого кита!

Та раптом помітив — із риб’ячих розтулених пащ вискакують… постаті венерійців Он воно що… Виходить, це — їхні житла, венерійське селище!

Глибоко вдихав густе повітря і чекав, що ж буде далі. Темні постаті венерійців гуртувалися перед своїми житлами. Окрім уже відомих Петрові трубочок, вони мають і великі трикутні щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцільна стіна: якщо в першого вгору кутом, то в другого — основою. Стіна із щитів, ніде не порушуючись, не роблячи зламів, рушила і помалу посунулась до космонавта. Самих воїнів за щитами не видно, здається, стіна пересувається сама.

Петро надів шолом. Тепер стріли були йому не страшні, але, якщо підпустити цю армію до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому ці істоти такі злобні, хижі, як звірі? Чому вони не бажають порозумітися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами… Шкода їх, але оборонятися треба, нічого не поробиш.

Озираючись, Яворович відійшов назад. Венерійці лишилися в долині. Збіг до води, став на мокрому піску («І тут пісок») — далі йти нікуди. На пагорбах з’явилися щити. Стіна ніби виростала, ось переповзла через гребені пагорбів і почала спускатися вниз. І жодного звуку — німа тиша! Сунуть і сунуть. Петро відійшов до самісінької води. Лагідні хвилі м’яко торкалися його міцних скафандрових черевиків. А щити сунуть…

Саркастична посмішка скривила Петрові обличчя. Невже вони думають, що він їх злякався?..

Відхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:

— Спиніться!!!

Наче грім прокотився — так пролунав у цій атмосфері голос людини. Далина відгукнулась:

— Спиніться-іться-іться!..

Щити не зупинились. Петро закрив шолом.

Раптом із-за щитів вискочив якийсь головатий звір. Мить він стояв на своїх могутніх шести лапах («Такий, як у печері!»), пропікаючи Петра хижим блиском очей, а тоді кинувся вперед.

Щити сунулись.

Яворович, гадаючи, що звір побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так і бризнула під його лапами! А від сірої стіни щитів уже біг другий…

Петро натиснув кнопку мазера — на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звір, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добігти й до води, як його черкнув червоний промінчик, пихнув димок — і звіра наче й не було, наче розтав у повітрі.

Щити заклякли метрів за п’ятдесят від води. Певно, раптове і безслідне зникнення двох звірів справило враження. Та ось в кількох місцях стіна розсунулась — вискочило ще кілька шестиногих «тигрів», як їх у думці назвав Петро. Підпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тоді провів промінчиком. Знову в повітрі з’явилися пасма жовтавого димку. А одному «тигрові» відпанахало передні лапи, і він, стругуляючи мордою в пісок, продовжував бігти на чотирьох. Промінь мазера хвицьнув його біля самісінької води.

Підождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Відхилив шолом, і знову прогримів його голос:

— Бачили? Зі мною битися — марна справа!

Знав, що вони нічого не зрозуміють, але гукав і гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрібні переговори.

— Я не бажаю вам лиха! Покажіть, де мій апарат!

Важкими кроками Яворович рушив по піску вперед. Стіна щитів здригнулась і теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскільки він підходив, настільки вони відходили. На горі він зупинився — вони стали в долині. Жовтава імла була пройнята тишею, німою, непорушною тишею. Ні войовничих викриків, ні барабанів, ні гелгання натовпу — нічого цього не було. Петрові стало моторошно в цій тиші. Хвилинами йому здавалось, що це — просто сон, таке все було нереальне: і оці щити в жовтавій млі, і силуети «риб» за ними, і весь оцей чужий, незрозумілий світ. Відхиляв шолом, витирав спітніле чоло, тер очі, а неймовірна картина не зникала з-перед очей. І треба дивитись, треба бути насторожі.

Бережний Василь. Істина поруч. - Радянський письменник, Київ, 1968.
 
 
вгору