Петро натиснув на важельок правого підлокітника, і сидіння трохи відсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий біль не стишувався, особливо у лівому коліні Поворушив ногою — нічого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколінній кишені. А… та це ж ліхтар — подарунок Інституту ядерної фізики. Вийняв і швидко натиснув кнопку. Яскраве світло прорізало темряву — отже, він бачить! бачить!

Виходить, що це така чорна венерійська ніч. Пригадав, що перед аварією бачив якісь чорні дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемніло… Чи, може, він так довго лежав без свідомості?

Посвітив угору — над сріблястим крилом його апарата вирізьблялися гілки дерев, наче антени. Зауважив, що гілля відходить від стовбурів під прямим кутом і має майже таку саму товщину, як і стовбур. Листя не видно. Гілки, як і стовбури, нагадують труби, гладенькі, без жодного сучка, і — головне — однакової товщини від початку й до кінця. Коли б дерев було не так багато, Петро міг би подумати, що то справді антени. Вони й поблискували під промінням ліхтаря, наче воронений метал.

Петро вибрався із сидіння. Насамперед він налагодить рацію: треба ж негайно встановити зв’язок з «Астероїдом»!

Дивна річ: критичне становище, в яке він потрапив, ніби й не турбувало. Він його просто не усвідомлював. Хотів якомога скоріше передати інформацію, розповісти про те, що побачив — про оцей чудернацький ліс, про темінь венерійської ночі. Головним у цій ситуації було те, що він, посланець земного людства, опинився на поверхні іншої планети. А те, що його літак врізався у цю поверхню і, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,— все це зараз його зовсім не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацію, час від часу поглядає на чорноту за ковпаком кабіни і думає про цю несамовиту планету, яка зустріла його блискавицями і океаном темряви.

На Землі теж бувають темні ночі, особливо восени. Він ходив до школи в райцентр за чотири кілометри на другу зміну і повертався додому поночі. Але хіба то було таке «поночі», як зараз? Навіть коли над головою не сяяли зорі, то й тоді все-таки тьмяніла, угадувалась стежка, бовваніли дерева, будівлі… А тут не видно нічогісінько!

Вглядався до болю в очах — а може, десь хоч трішки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною істотою, чи очі якого-небудь звіра! Не видно нічого. Заплющував очі, міцно притискував повіки, і тоді з’являлась якась невиразна рожевість.

Ліхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темряві глибокий отвір. І куди його не спрямовував Петро — скрізь стояв мовчазний трубчастий ліс. І ніякої трави чи кущиків унизу — щіткою стирчать маленькі трубочки. Звичайно, Петро міг би оце вибратись назовні і полоснути по цих деревах променем мазера—досить лише натиснути другого вмикача на ручці ліхтаря, як поруч із оцим білим снопом зажевріє тонка цівка великої енергії. Промінчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишній ліс, а якщо тут є кисень, то незабаром від цих дерев залишився б тільки попілець… Але навіщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.

Яворович усміхнувся: хоч які мудрі наші астрофізики, а природа мудріша. Скільки було витрачено зусиль, щоб довести непридатність Венери для життя! І жара до 300 градусів, і відсутність кисню, і повільне обертання…

А ліси на Венері тим часом виростали.

Та хіба тільки ліси? Раз уже є біосфера, то, певне, розвинулися й інші форми життя… Яворовичу дуже хотілося зустріти тут розумних, мислячих істот. І десь глибоко в душі, можливо, інтуїтивно він вірив, що так воно й буде…

Рацію налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кіноапарат, націлив об’єктив у темряву і почав ждати світанку. Раз був вечір, значить буде й світанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осі набагато швидше, ніж навколо Сонця. На Марсі доба така, як і на Землі, то чому ж на Венері мусить бути інакша?

Чатував темряву — як тільки почне її розмивати світло, так він і зафіксує це явище на стрічку. Треба буде зняти цілий венерійський день — з ранку до вечора.

Вдень він поставить літака так як слід, а зараз виходити назовні було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замість лебідки — це якраз і добре, що навколо ліс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м’який, бо крило ввійшло в нього, як ніж у масло.

Сидіти було незручно, а все ж непомітно підкрався сон. Яворовичу наснилися рідні поля, шовкове шатро неба над ними. Він іде кудись і сам не знає куди, земля стелеться під ноги, ваблять зорі, а серце стискує тривога. Він іде все швидше і швидше, не йде, а біжить, широко стрибаючи по кам’янистому міжгір’ї. Десь зникли поля і ліси, перед ним голий камінь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, і він гупає по ній, тікаючи від якогось хижого звіра, що вже дихає за його спиною. Під ногами гуде бруківка — лунко, виразно. І раптом він усвідомлює, що то не дорога відлунює, а планета — резонує, як велетенський дзвін. І це його не здивувало, що відчув усю планету — не просто каміння під ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсім близько…