— Ну, що ж, — обізвався Петро, — будемо знайомитись чи що?..

Голос його зазвучав несподівано сильно і, відлунюючись, полинув у гущавину. У відповідь — жодного звуку.

— Чого ж ви мовчите? — загримів Петро. — Може, злякалися?

І знову ніякої відповіді.

Тоді Яворович, простигши вперед руки, як для обіймів, рушив до них.

В ту ж мить венерієць, який ховався лівіше, правою рукою діткнувся кінця палиці, притиснутої до лівого боку. Щось зашуміло, тукнуло Петра в груди, і він побачив, що це — невеличка стріла. Вона заледве пробила костюм і трохи подряпала шкіру. Швидко вихопив її і кинув назад — на того, що стріляв. Венерієць спритно відскочив за інше дерево.

— Що ж це ви так гостей зустрічаєте? — гримнув Петро, поквапно надіваючи шолом. — Чим я накликав ваш гнів?

Стріла цокнула по шолому.

«А що, коли їх тут багато? — промайнуло Петрові в голові. — Може, це тільки розвідка від цілого загону? Доведеться оборонятись». І він засунув руку до надколінної кишені, щоб дістати свого ліхтаря. Аж подих йому перехопило— кишеня порожня! «Швидше до кабіни: мазер там, авжеж там, він пригадує, що поклав ліхтаря на сидіння, так, так… Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокійно, спокійно…»

Він кинувся до літака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шуміло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, і затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.

Дерся в кабіну, а стріли дзьобали і дзьобали скафандр.

«Войовничі… — думав Петро, переставляючи ногу в люк. — І найменшої спроби порозумітися… Доведеться…»

Простяг руку до грізного ліхтаря, а він наче одсувається, Петро тягнеться до нього і ніяк не може вхопити, ось уже він під пальцями…

Але темрява каменем налягла на його свідомість, на його важке, наче олов’яне, тіло. Наледве засунув ліхтаря до кишені і мішком сповз у кабіну.

Венерійці підбігли, заглянули. З лісу вийшло ще з десяток чи більше — із трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з літака, поклали його на щит, взяли втрьох і всі разом рушили вглиб лісу.

ЩИТИ ІДУТЬ В НАСТУП

Перше, що почув Яворович опритомнівши, — це шум у вухах і ніби удари молотком у голові — день-дзень-дзень. Пригадав напад у лісі. Схопився, як ошпарений, сів. Лапнув кишеню — ліхтар є. Але що це таке — хіба він не в кабіні літака? В сутінках нічого не можна розібрати. Присвітив ліхтарем — над ним кам’яне склепіння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобі й маєш… Значить, вони його захопили?

Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але ніяк не міг пригадати, як же це сталося. Нічого не пам’ятав. Анічогісінько. Скільки ж пройшло часу? Чи довго він тут лежить? Мабуть, що довго, бо відчуває спрагу. Але добре, що венерійці хоч не забрали скафандра, в одній з кишень є фляга… Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рідини. «Отже, обшуку вони не робили, нічого не забрали, навіть ліхтаря… — з полегшенням подумав Петро. — А шолом відхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою… Чому ж годі я втратив свідомість? Невже… стріла подіяла?»

Вийняв мазера і, пересилюючи слабість, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини — до літака! І нехай тільки спробують йому перешкодити… Хай тільки посміють…

В сутінках побачив, що перед виходом бовваніє якась постать. Освітив її ліхтарем — скульптура: фантастичний звір з головою венерійця звівся на задні лапи. Світло ліхтаря викресало іскри в його великих кришталевих очах. Хижі пазурі відстовбурчились на піднятих кінцівках. «Добрячого сторожа поставили, — усміхнувся Петро, — дитина перелякалася б насмерть». Але наступної миті він і сам здригнувся: перед звіром валялося кілька кістяків з величезними черепами. «Он воно що… — подумав Петро, — гадали, що я мертвий…» Ступнув до виходу. Ніяких дверей, ніяких замків — вихід вільний. Ставши на порозі, зрозумів, що він перебував у печері на схилі невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море — берегів не видно. У присмерковому світлі венерійського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа імла. Петро з подивом помітив, що тут немає тіней — жовтуватого цього світла хоч і обмаль, але воно розсіюється рівномірно з усіх боків.

Дивився на сірі хвилі — невеликі, без білої піни, без сонячного блиску — і згадав Чорне море. Отам бувають хвилі! Там навіть і в хмарний день вони виграють кольорами. А ці ось і не котяться, а ніби похитуються на місці. І все ж Яворовичу приємно почути плюскіт води,

Вдалині наче ковзнули якісь тіні. Чудні істоти оці венерійці…

Оглянувся навколо — пагорби понад морем пустельні — дерев ніде не видно, тільки під ногами стеляться якісь темні рослини.

Гостре відчуття небезпеки спонукало Петра перевірити свою зброю. Якщо вони слідкують за ним, то нехай знають, що людина Землі відкрила тайники такої енергії… Ось він зараз обернеться і торкне оту чудернацьку статую червоним промінчиком, а тоді можна й увесь оцей пагорб зрізати.