Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;

— Починається посадка на “Ракету”…

Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ракети”…

Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кормі, — пролунала си-рена. Потому “Ракета” рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швид-ше… Ось Дем’янко помітив, що “Ракета” піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все вирувала й пінилась вода. Що скоїлося? “Ракета” чомусь не злітала.

Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?

— В яке небо? — щиро здивувався дядечко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчи-ку. Це ж не космічна ракета, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…

Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Виходить, що це не та ракета… На ній до Палацу науки не потра-пиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.

За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже за-кортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…

А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна об-ривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.

Дем’янко перехилився через поручні, заглядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — “Ракета” вже була далеченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.

Вибрався Дем’янко на берег та й замислився. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — на-силу продирався. Колючі кущі хапали його за руки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.

Та от якось несподівано місцевість понизилася, і під ногами у Дем’янка захлюпала вода. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по са-місінькі пахви. Ні туди ні сюди.

А тим часом закрадалася ніч.

ЯК ДЕМ’ЯНКО НАВЧИВСЯ СМІЯТИСЯ

Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось великого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: значить, не пустельне це болото, є тут мешканці!

— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Дем’янко до птаха.

Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того буркотіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислухатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи яко-їсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.

Отож, затямивши буркотіння птаха, Дем’янко гукнув уже пташиною мовою:

— Чуєте, дядьку!

Птах обурився.

— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.

— Шановний учений Сичу! — заволав Дем’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — До-поможіть вибратися з болота! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!

— А ти хто такий?

— Я Дем’янко Дерев’янко.

— А звідкіля ти?

— З Непитайлівки.

— А куди прямуєш?

— До Палацу науки.

— Ну, так що тобі від мене треба?

— Допоможіть вибратися з болота!

— А чого ти сюди забрався?

— Та випадково. Я впав з “Ракети”.

— Ще й вигадує. З якої ракети?

— З річкової.

— Тьху! — розсердився учений Сич. — Верзеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.

Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:

— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!

— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.

— Хоч і втопишся — невелика біда. У Сича важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.

— Він же сидить і нічого не робить.

— Він думає! — джеркотіла муха. — Думає, думає!..

— Про що?

— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.

— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?

— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо слонами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!

Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.