“Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься”.
— Агов! Чи с тут хто живий?
Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням, брудний, в старому потертому одязі. Дем’янко штовхнув хлопця в бік.
— Кого це принесло? — промимрив той невдоволено і навіть очей не розплющив.
— Це я, Дем’янко Дерев’янко!
Хлопець розплющив одне око:
— Хі! Що ж ти за один?
— Я електронний хлопчик, шукаю дороги до Палацу науки. Щоб справжньою людиною стати.
— Хі! — пропищав хлопець у бур’яні. — Нащо тобі тюпати кудись? Нема кращої науки, як у нас!
— А що ви робите? — поцікавився Дем’янко.
— Заощаджуємо час.
— Як же ви його заощаджуєте? — вигукнув хлопчик. — Розкажи.
— Гаразд, я розкажу, — погодився незнайомець. Другого ока він так і не розплющив. — Тільки ти ляж біля мене.
Дем’янко ліг поруч, горілиць. Сусід заплющив око і почав неквапно розповідати. Він та інші такі, як він, раніше вчилися у школі, але це їм набридло. Треба було і читати, і писати, і задачі розв’язувати. А це ж так марудно… І от якось забрели вони в цей сад та й розташувалися тут. Хоч дерева й старі, родять не щедро, та їм вистачає. Вилежуйся в траві, бережи години, дні, не витрачай часу ні на яку тобі мотанину. А яблука й груші самі падають у рот, тільки хрумай. Удень пригрівав сонечко, вночі від землі струмує тепло. Качайся собі, а нау-ка йде.
— А яка ж це наука? — поцікавився Дем’янко.
— Ми вчимося розрізняти плоди — які яблука, а які груші, сливи, абрикоси. Я вже зараз можу яблуко від груші відрізнити, он як! Та ще навчаємось…
Раптом здоровенне яблуко — чвок! — нахромилось Дем’янкові на ніс. Електронний хлопчик узяв його і подав своєму новому товаришеві:
— Бери! Бо мені їсти не треба, я живлюся електрикою.
— Давай, — зрадів той і роззявив рота. Схрумавши, заплямкав:
— Смачна груша!
— І зовсім це не груша, — сказав Дем’янко.
— Груша чи яблуко — хіба не все одно? — обізвався хлопець і важко зітхнув: — Ех, якби тут росли ва-реничні або хоч млинцеві дерева…
— Які дерева? — перепитав Дем’янко.
— Ну, такі, щоб на них росли вареники з сиром, чи млинці, або хоча б пампушки. Ото було б здорово — лежиш собі під таким деревом, а з нього вареники падають, га?
Хлопець аж облизався. І Дем’янко вловив тихе зітхання, що прокотилося по всьому саду — мабуть, усі тут марили про вареничні гаї та млинцеві діброви.
— Я знаю, що хлібне дерево є, — сказав Дем’янко, — а про такі, як ти кажеш, не чув!
Хлопець знову зітхнув:
— Ет, що там те хлібне… Вареників хочеться. У сметані…
— Ну, так подався б куди-небудь — невже не нагодують?
— Не хочеться йти, це раз. І потім скажуть — або вчися, або працюй, це два.
— Ну й що? — здивувався Дем’янко. — Навчишся!
— Ет, не розумієш ти нічого, — сонно бурмотів хлопець. — На все треба витрачати час, а я хочу зберіга-ти його. І ти теж… того… як його…
Співрозмовник засопів, захарчав і нарешті захропів.
Дем’янко лежав горілиць, над ним похитувався бур’ян, а високо на тлі блакитного неба зеленіло яблуне-ве віття. Було тихо й тепло, спокійно і хороше в усіх його електронних блоках і вузлах. Справді, куди йому тар-ганитись? Ще впіймають та спровадять назад у Непитайлівку… А тут лежи собі, зберігай час, а наука сама в голову зайде. От тільки не зовсім ясно, яка це наука…
Якось надвечір, коли сонце сховалося за дерева і в саду пролягли довгі тіні, тишу сколихнуло веселе бе-кання.
— Бе-е-е-е! Бе-е-е!
Дем’янко підвівся й побачив, як з густих заростей вийшов здоровенний Баран. Голова піднята гордовито, роги бубликом, пухка шуба уся в реп’яхах. Гарний Баран, хоч куди! І позирає навсебіч, наче це його сад. Від баранового бекання попрокидалися ледарі, нечупари і замазури, що дрімали в бур’янах.
Дем’янко спитав у свого сусіда, що це за Баран і звідки він тут узявся.
— О, він ще раніше від нас облюбував це урочище. Тому воно й зветься Баранове, хіба ти не знав? — хлопець почухав потилицю і шморгнув носом.
Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важко було втямити йо-го бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й великий запас звуків.
— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!
Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хитнувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, дивляться, гагакають.
Баран буцався з хлопцями і все примовляв:
— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..
“Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’янко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що”.
Та під кінець рогатий баранисько зморився, бекнув щось нерозбірливе і пішов попастись. А хлопці, весе-ло мекаючи, почали стукатись лобами один з одним. Аж гуло!