Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Анд-рійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлоп-чика. — А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голо-ваня на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати. Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя елек-трифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити. Але спробувати можна.

— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь при-ховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вог-ню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А дета-лі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли нала-годити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акуму-ляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк ви-падок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлоп-ців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.

А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві на-віть по лобі дісталось. А потім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче полі-но. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх одноклас-ників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукува-тись — чому він не “оживає”. Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули жи-влення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть мірку-вати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкі-льних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчико-ві пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…