Дем’янко спочатку не зрозумів — як це можна збирати енергію? Перепитав — вони знову твердять: так, збирають енергію.

Уже згодом, коли Дем’янко прожив тут кілька днів, він зрозумів, що тими платівками вистеляється усе увігнуте дно котлована і з них струмує світло, тепло і багато іншої енергії, яку засвоюють глибунці.

І ось глибунці рушили до котлована. Дем’янко за ними.

Виявилось, що попід скелями-стінами в променистому дні котлована є чимало круглих отворів-люків. Поспішаючи за своїми супутниками вниз, Дем’янко мало не застряв, — люк був завузький, а в нього ж за пле-чима ще й ранець із баластом. Доки вибрався, знайомі глибунці терпляче ждали. Певне, їх зацікавило небачене створіння. Але вигулькнувши на нижчий “поверх” котлована, Дем’янко завис. Вода тут була набагато щільні-ша, і поринати далі він уже не міг. Безпорадно дриґав ногами, а його понесло вгору й притисло до сяючого на-криття. Висів, наче той краб, опустивши клешні. А скрізь, куди б не поглянув Дем’янко, снують глибунці. Наче на майдані великого міста, кожен кудись поспішає — то поодинці, то невеличкими гуртами, ті пливуть угору, ті — вниз; ондо зустрілися, мабуть, знайомі — зупинилися, точнісінько, як буває і між людьми, тільки й того, що не розмахують кінцівками.

Вдалині Дем’янко помітив щось темнувате, високе, схоже на стовбур гігантського дерева. Глибунці ска-зали, що там і перебуває Учений-з-Учених, якраз туди ж вони й прямують, а чого він зупинився — незрозуміло. Може, боїться? Дем’янко запевнив, що він хлопчик сміливий, не боягуз, але поринати далі він просто не може, треба поважчати. Глибунці мовчки шаснули через люк угору, а Дем’янко спокійно чекав, бо здогадався, що ці жваві істоти хочуть допомогти йому. І справді, глибунці повернулися, несучи Дем’янкові якісь осяйні камені завбільшки, як Руканів кулак. З них струмувало мінливе світло — то зелене, то сине, то червоне.

“Це дорогоцінні мінерали, — подумав Дем’янко, засовуючи камені в сумочку на поясі. — Буде як знахі-дка для акванавтів”.

Камені були важкі, і Дем’янко одразу ж відчув, що може опускатися вниз.

Поплив услід за глибунцями. Вони наблизились до “стовбура”, що підпирає сяючий диск. Зблизька цей утвір здавався величезним.

Всередині було повно глибунців — усі вони лежали горілиць. Ті, що привели Дем’янка, теж розташува-лися так само. А що було робити нашому акванавтові? І він ліг на спину, задерши вгору свого носа. Та тільки влігся, то мало не схопився від здивування: просто перед очима стояла якась захмарена планета. І так близько, що Дем’янко уловлював навіть рух отих хмар.

— Де це так? — спитав Дем’янко у сусіда.

— Це друга планета нашого світила, — пояснив той.

— Друга планета? — замислився Дем’янко. — Невже Венера? І отак добре видно?

— Нічого дивного, — відповів глибунець, — оце середовище наближає до нас найдальші планети.

— Дивитесь через оцю товщу води, оточену скелями? — спитав Дем’янко. — І отой блискучий диск до-помагає?

— Авжеж, — підтвердив глибунець. — Це величезна і дуже складна оптична система. Водяний телескоп.

— Виходить, що вода тут відіграє роль лінзи, збільшувального скла. То це ж… Океанове Око! Цим оком Океан дивиться у Всесвіт! — міркував Дем’янко.

Він був у захваті! От якби не оті хмари! Якби можна було побачити, що там криється за ними!

ДЕМ’ЯНКО І МАРСОВІ СУПУТНИКИ

Дем’янко потоваришував з глибунцями, з якими зустрівся біля глибинної річки. Бував з ними на занят-тях, що звалися “Дивися, слухай і запам’ятовуй”, збирав у теплому потоці мінерали, що несли в собі енергію. На відміну від людей, глибунці не спали вночі, бо тут, на дні Океану, не було ночі. У негаснучому світлі, яке давав отой диск, над котлованом, вони весь час то працювали, то вчилися, то розважалися. Все це подобалось Дем’янкові. Він дізнався багато цікавого про “земний космос” — так наш акванавт почав називати водяну обо-лонку рідної планети. Дуже поповнилися його знання із астрономії. Адже в той час, як у наземні телескопи Ве-нера здається білою горошиною, Океанове Око може показати її хмару, навіть рух їхній. Це ж все одно, що пролетіти над цією планетою поземним льотом!

А Плутон? Що знав про нього Дем’янко, засвоївши програму Непитайлівської школи? Те, що Плутон — крайня, найдальша планета нашої Сонячної системи, що про нього майже нічого невідомо. Глибунці ж відкрили аж три планети за Плутоном, часто спостерігають, як Плутон втрачає свою масу. Гігантські смерчі скубуть пла-нету і відлітають у космос. Отак через якийсь час Плутон зникне, розвіється в міжпланетному просторі. От коли повернеться Дем’янко до Непитайлівки та скаже Голованеві!..

А скільки відкрилося невідомого, ще незнаного людям, тут, у надрах земного Океану! Не витерпів Дем’янко і спробував установити радіозв’язок з Непитайлівкою. Та, на превеликий жаль, його ждало розчару-вання — Андрійко не відгукувався. Тоді Дем’янко почав викликати підводного човна, і теж без наслідків. Ех, як йому хотілося, щоб Андрійко та акванавти побачили оце дивовижне місто глибунців! А Венеру — хіба не ціка-во було б? Але кількакілометровий шар води поглинає електромагнітні хвилі — океан старанно приховує свої таємниці!