Після Венери, яка зайшла за обрій, в поле зору Океанового Ока потрапив Марс. Дем’янко впізнав цю планету одразу — полярні шапки, піщані пустелі, всіяні віспинами кратерів. І супутники.

Якраз через оті Марсові супутники Дем’янко і постраждав.

То сталося на заняттях глибунців “Дивися, слухай і запам’ятовуй”. Про те, що видно було, розповідав Учений-з-Учених, якого Дем’янко прозвав скорочено Узу. Цей осяяний променями глибунець лежав у самісі-нькому центрі Ока і мав підсилювача — його хвилі мали сягати на велику відстань.

Все, що показувало Океанове Око, він коментував, пояснював. Слухати його було цікаво, і Дем’янко мо-вчки занотовував у свою пам’ять все, що говорив наймудріший із глибунців. Та коли дійшло до супутників Ма-рса…

А було це так. Перед очима глибунців, неначе на екрані, один за одним пропливали супутники далекої планети Фобос, Деймос, “Марс-2”, “Марс-3”, “Марінер-9”.

Узу коментував:

— Отже, як бачимо, ця планета має п’ять супутників — два великі і три зовсім маленькі. Природа зага-дала нам загадку, та ми її розгадали. Секрет у тому, що великі мають малу масу, а малі — велику…

Дем’янко не витримав і перебив:

— Секрет у тому, що два великі — то природні супутники, а три маленькі — штучні!

Узу чи не сприйняв Дем’янкових сигналів, чи не хотів зважати на них. Вів далі:

— Два великі, три маленькі — така гармонія числа п’ять.

— Та ось наші запустять ще одного — буде шість! — не вгавав Дем’янко.

Узу раптом замовк. Гнітюча пауза не віщувала нічого доброго.

— Що ти наробив? — звернувся до Дем’янка його настрашений товариш.

— Якщо він не знає…

Глибунець перебив:

— Перестань, нещасний! Учений-з-Учених не знає?.. Він знає геть усе на світі! Навіть те, чого не було й не буде.

— Так я тобі й повірив, — заперечив Дем’янко, — он у нас Головань, нащо вже розумний хлопець, а й то всього не знає.

Нарешті Узу обірвав мовчанку:

— Хто це наважився мене перебивати?

— Це я, Дем’янко Дерев’янко. Я сам бачив, як запускають штучні супутники.

— Хто запускає? Звідки?

— Запускають люди, з поверхні Землі, тобто суходолу.

— Якого суходолу?

— Як якого? — розгубився Дем’янко. — Ну, того, сухого, без води, власне трохи води є… Ну, материка нашої планети, тобто Землі. Поміж океанами.

— Нісенітниця. Ми давно проклали підводні траси навколо Землі. Хто ж не знає, що вона всуціль покри-та водою? Це наше щастя, що Земля оточена водяною сферою. Ми ж бачимо, які незграбні істоти живуть на суходолах інших планет, як важко їм пересуватися у безводному просторі. Тому в них м’язів багато, а мозку мало. Вони приречені на вимирання. Зате наше середовище — водяна сфера — дала нам змогу розвинутись у прекрасні, гармонійні, до того ж мислячі істоти. Дві третини нашого організму становить мозок!

— Глибинці — хороші істоти, але люди… — не вгавав Дем’янко. — 3 людьми вам не зрівнятися!

— Та хто це тут городить усякі нісенітниці? — просигналив Узу. І вже по тому, як змінювалися частоти його хвиль, усі зрозуміли, що він втратив самовладання. — Клянусь Вічним Океаном — за п’ять тисяч років свого свідомого життя я ще не чув дурнішої дурниці! Підпливи до мене!

Що було робити? Та відступати Дем’янко не думав. Чого ж він має відступати? Хіба правда не на його боці?

Рішуче поплив до центра Ока.

Побачивши Дем’янка, Узу аж плавниками змахнув.

— Та це ж механізмик. Цікаво, хто із хворих на заздрість виготував тебе, хто послав сюди?

— Я народився в Непитайлівці, — з гідністю відповів Дем’янко.

— Такого басейну в Світовому Океані нема.

— Так, — погодився Дем’янко, — в океані нема. Непитайлівка знаходиться на суходолі…

— Хто послав тебе сюди? — нетерпеливився Узу.

— Акванавти. Це такі відважні люди, як і я, — гордовито відповів Дем’янко Дерев’янко. — Мене позна-йомив з ними Дельфін…

— Це до нашої розмови не стосується, — перебив Узу.

— А ви ухиляєтесь від суті нашої суперечки, — зауважив Дем’янко.

— Нашої суперечки? — перепитав Узу. — Чи ж я дозволю собі сперечатися з механізмом? Якщо це жарт, то можна сказати, що він провалився. Відповідай, нарешті, хто тебе виготував?

— Я вже сказав, шановний учителю, я народився на материку…

— Отже, ти не хочеш признатися, хто це висуває безглузду материкову гіпотезу… А втім, ти, певне, цьо-го й не можеш зробити…

— Не можу? — сипнув хвилями Дем’янко. — Я все можу!

— Та ми дізнаємось, — продовжував Узу. — Ось ми тебе розберемо і розкриємо усі твої секрети.

Як тільки Дем’янко почув це, по всіх його системах пройшов струм підвищеної напруги.

— Рукань хотів розібрати мене — йому не вдалося, — просигналив Дем’янко. — Не вдасться і вам!

Крутнувся Дем’янко, пірнув та й поплив пріч від центра Ока:

— А зловіть його! — заволав Узу.

Великий табун глибунців кинувся навздогін, але між ними зчинилася така штовханина, що Дем’янкові вдалося відпливти на значну відстань.