— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…
— Знаєш… знаєш… — перекривив Головань. — Я одразу побачив, а ти…
— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супутник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дерев’янко зветься.
— Та ну?
— Слово честі!
І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?
Головань навіть кинувся на радощах танцювати і побудив батьків.
— Чи ти не здурів? — розсердилася мати. — Ану лягай уже!
— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.
Посиділи ще на ганку.
— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.
— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Пропаде, неслух поганий.
Замислилися хлопці. Вони добре знали закони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А ко-ли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб ро-бот-супутник почав знижуватись, треба зменшити швидкість його руху. А як це зробити?
Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.
Вони так і не пішли спати.
Коли нарешті розвиднілось, побігли до Михайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислу-хав їх, подумав, а тоді й питає:
— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?
— Аякже! — вигукнув Рукань.
— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.
— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчитель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?
— Дія дорівнює протидії, — випалив Головань.
— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогодні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.
…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них перебирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!
На останній перерві Головань раптом просяяв.
— Я здогадався! — вигукнув радісно він.
ОСТАННЄ КОЛО
А Дем’янко тим часом кружляв і кружляв довкола Землі. І невпинно викликав на зв’язок свою Непитай-лівку.
Він придивлявся вниз, і коли не заважали хмари, добре бачив континенти, океани, моря і навіть деякі ве-ликі острови. Земля здавалась відсіля величезним глобусом. Часто Дем’янко пролітав над Чорним морем. При-дивлявся. І Дніпро помітив. Десь там і його рідна Непитайлівка.
— Невже в Непитайлівці не чують мене? — бідкався Дем’янко.
Нарешті його антена вловила відповідь. Непитайлівка? Так і є.
— Дем’янку Дерев’янку! Говорить Непитайлівська школа. Ти нас чуєш?
— Чую, чую! — відповів Дем’янко.
— Шкодуємо, що в тебе нема апаратури для дослідження космічного простору…
— А я не шкодую, — перебив Дем’янко. — Мені й так уже набридло в космосі.
— Якщо ти не погубив своїх черевиків, Дем’янку, то зроби ось що…
І на цьому розмова обірвалася, бо Дем’янко залетів далеко за Непитайлівський обрій, і радіохвилі з Не-питайлівки не могли його досягнути. Зиркнув на свої ноги — черевики є. Але для чого це вони почали про че-ревики?
Минуло більше доби, коли Дем’янкові нарешті знову випало пролітати над рідними степами. Ще тільки світало, а Непитайлівська школа обізвалася до Дем’янка.
— Алло! Алло! Говорить Непитайлівка! Дем’янку Дерев’янку, ти нас чуєш?
— Чую, чую! — відгукнувся Дем’янко. — Черевики в мене є, хоч і добре зносилися. Ви що, гадаєте, що мої дерев’яні ноги тут замерзнуть?
— Та ні, Дем’янку, не про те річ… Слухай, зроби так. Зніми черевики і спочатку один, а потім другий із силою кинь уперед, в напрямку свого руху. Це загальмує твій політ, і ти почнеш знижуватись. Зроби розрахун-ки, щоб…
Зв’язок знову обірвався, але Дем’янкові й так усе було ясно. За кілька хвилин він зробив потрібні розра-хунки. Виходило, для того, щоб він приземлився на півночі України, біля Непитайлівки, гальмувати треба над Африкою.
“Ех, коли б уже скоріше! — подумав Дем’янко. — А поки що підготуюся. Треба роззутися”.
І почав розшнуровувати черевики. Поки скинув, то набрався мороки. Черевики наче прикипіли до ступ-нів. Мабуть, разів з десять облетів навколо Землі, доки скинув.
Востаннє облітає Дем’янко Землю.
Дивиться вниз, крізь хмари бачить обриси Африки. Он і пустеля Сахара.
Зібрав усю силу, розмахнувся і — черевик полетів уперед. Віддача м’яко штовхнула Дем’янка. За ним — другий! Знову штовхнуло. Дем’янко відчував, що швидкість його польоту різко зменшилась. Нарешті! Він зни-жується!
Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймовірно жарко. Пе-ред лінзами клубочився якийсь туман…