Своєю малою головою силкувався Микола розібратись в оцій події, дурні, чого вони залишились? Реквізували, брали, ділили, важили ворогів, а потім покидали гвинтівки в річку і лишились. Боягузи!.. А от же не боягузи — з-під варти вирвались біля самої комендатури. Він якраз був там за п’ять кроків, вела їх на допит ціла валка синіх солдатів.

Білявий підстрелений біг доти, доки розривною кулею не влучило в голову… а другий, Антін, відняв у німця гвинтівку і, коли б… він би їм дав.

Та на його очах і другому стяли голову, а потім старанно і живо склали разом на обозну повозку і повезли. В нестямі Колька опинився аж тут.

Сидів, гаряче говорив сам із собою і копирсав паличкою в струмочку. Здригнув:

— А що як і його так? — безглузда думка лізла в голову. — А що?.. — і тут же: — ну й що ж, і нехай… А в шлунку, як і вчора, як і позавчора, ссе і болить. Та доки ж це?! Миттю виніс рішучу постанову.

— Красти.

Логіка проста — всі вороги, всі злі, кожен собі. Скільки ходив… добре, коли так проженуть, а другі й ловлять — «воришка», «комуніст»…

— Добре, воришка. Добре — комусь пригрозив. Хай упіймають, ну й нехай…

Постанову ухвалено, Колька гнівно записував її паличкою на дні струмка. Потім схопився і рішуче пішов.

Сутінь наспіх накрила дірявою пеленою бунтівне місто.

Дрімали біля цейхгауза патрулі, дрімали півголі осокорі, скорботно похитуючи маківками на сірі стріхи і лише десь там, в центрі чи над центром, коливались стовпи світла від дугових ліхтарів.

Вулиці натомлені тисячами підвод (все везуть і везуть— хліб, м’ясо, коноплі, худобу по цих вибитих коліях на вокзал, а там — у безвість) вулиці, натомлені галасом і спекою, збиті сотнями німецьких копит, дрімали сірі, порожні й німі.

Мале хлоп’я без шапки і босе никало по вулицях. Йшло повз двори, спинялось, де розчинені ворота, заглядало і йшло далі. Де розчинені ворота, там кухня, а де кухня, там і їжа такі двори особливо цікаві. В них недбало все порозкидано, так просто — пішов і взяв, адже ж свині дають…

Микола проти одних таких воріт рішуче зупинився.

Біля ґанку звалені сідла, недбало почеплена на палісаднику зброя… Вартовий сидить спиною сюди і позіхає в захмарене небо. О, яка в нього груба шия, в збрижах. Чомусь пригадав батькову картку, обсижену мухами: сухий, мов тараня, з кокардою… Вмить Кольчин зір прикувала одна дрібниця — всього лише блискучий «маузер» на кухні біля котла… із шнурком і з кобуром… Думки поскакали в іншому напрямкові. Непереможне бажання оволодіти цією цяцькою опанувало всього. Коли б вона йому,— о! він би…

Що «він би», про те гаразд не знав, а душа була вже там, у тому кобурі.

Довго стояв за ворітьми і стежив у щілину. Ось вартовий встав, зітхнув на всі німецькі груди, полагодив ліхтаря, поставив його зверху і пішов сам до хати. — Ну тепер… і не наважиться — що то буде.

Зрештою, замираючи, просунувсь у ворота і ліг ниць. Серце колотиться, ноги потерпли. Посунувся трохи. За хвилю ще трохи.

Кілька часу лежав тихо, ловив вухом найменший рух,— аж дзвенить там від напруження. Десь прокричали перші півні. До болю стиснув зуби, щоб не цокотіли. Ліз у тіні— через грязюку, через кізяки. Ще трохи… ось уже біля коліс…

Ось…

— Гальт… — і цокіт зброї. Колька влип у землю, потім рвонувсь як заєць, і побіг.

— Гальт!!! — і в слід один, другий постріл. Зразу впав, далі переметнувся через недопалений паркан і залопотів з вітром у темінь. Позаду шум. Вогке повітря спирає груди. Зразу думав капут, але оглядівся — аж наче цілий. Тільки щемить щось…

Біг довго, все далі і далі. Вже за містом. Біля застави хотіли спинить, та Микола не чув і біг, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, окрім терпкого холоду за спиною,— йому постріляли в слід, у простір і стихли.

Куля влучила в груди.

Вже непритомний дерся через якісь левади, через канави, довго; потім втеряв свідомість, але й упавши, ще плазував по грузькій ріллі.

* * *

Коли кліпнув віями, сонце кружляло, мов сокіл, і сипало золотим порохом в очі. Ні підвести голову, ні звести рук. Навколо, скільки оком сягнеш, мокра рілля і нікого, тільки вітер гойдає торішній пирій та вгорі заливається жайворонок. Спробував встати, але… оце, мабуть, і смерть та… Глупо як! В голові осою думка — що можна б не так, ліпше…

Опівдні підібрав дядько, їдучи з міста.

— А Боже, хто тебе, дитино моя, скалічив, знівечив? Бодай же йому…

На возі Микола попрохав води. Пахуче сіно лізло з-під рядна в очі, дядько такий білий і добрий, навіть не вірилося. Всю дорогу скаржився, чи до коняки, чи до нього,—

— А, нно, булана, бодай не пішла під німців… ідуть і беруть, і беруть… Телицю третячку — єдина була, як ока беріг, ходив — забрали, дали ордер…

У вухах шумить: …Бу, бу, бу… сина забрали десь, нема… та вже, мабуть, і не буде…—Якось безнадійно, сидів дідусь і крутив батогом.

Згадалася мати, закрив очі. Трусить і болить у грудях, моторошно.

…Бу, бу, о-о-о…