Потяг канув у чорну невідомість.

Стояв довго. Потім повернувся і сів біля дверей порожньої станції. Сидів нерухомо. Стомлено притискав німу карабінку. Плутані думи, тривога, жаль за незнайдену матір і біль самотности навалились каменем. Як же це?

Ще вчора сидів він з Голубом вдома, при штабі біля конов’яза і грав з ним же, Голубом Грицем, в ладошки. Дзвінкий розкотистий сміх його, золотий сміх, покривав розчавлену грязюку з золотими іскрами сонця. Було весняне сонце, весняний сміх.

Колька клав свої маленькі руки на Грицеві ручища, чорні й широкі, мов латаття, і коли той «мазав», меткий Колька реготав, як навіжений, з тої незграбности. Гриць добродушно і сердечно вторив.

— Ах, ти ж, дзиґа!.. Ну на, на,— і клав свої лапи на манісінькі пацанові долоні. Власник їх (маленьких) пильно дивився, смакуючи наперед втіху розплати за несхоплені шльопки, тепер його черга. Колька вмить висмикав то одну, то другу руку і щиро та весело з блискавичною швидкістю періщив Голубові руки, аж поки вони не червоніли, як буряк:

— А що, братішка, во, во..

І Голуб не сердився (для всіх він Голубів, а для нього «Голуб»), страшний і добрий, грізний і веселий Голуб… Було весняне сонце, весняний сміх.

…………………………………………………………………………………………………………………

Тоскно виють дроти в темряві, тоскно і розпачливо зудять все про одне, все про одне. Тривога… тривога… Чорна станція і чорна самотність.

Як же це?

* * *

Опівдні в місто вступили німці з барабанним боєм.

Чисті солідні гармати, вихолені коні, чисті чіткі голубі колони серйозних людей… Парад! До того ж парад ніколи не виданий. Ніякої війни. Ніякого жаху. Брехня, що в газетах писали, ти диви:

Офіцери на баских конях, як гімназисти, скирять зуби до панянок, оркестр, як новий срібний п’ятак. Правда, попереду їде генерал, грізний і надутий, ніби кайзер, але ж то культура, культура…

— Вот, что значіт цівілізація! (це пальто в шляхетному екстазі).

— Еге ж (а це сіряк), я і в голову не клав, щоб вони так… з цього боку ввійшли… Яким то «боком» вийдуть?

— Дурак!..

На широких багнетах, колись страшних і проклятих, мерехтіло сонце, мерехтіла радісна усмішка міських обивателів. Зустрічали «хлібом-сіллю».

За гостями товпилось старе й мале. Видовисько ж, чи бачив… Чули люди, що там десь Вільгельм, гази, позиції і всяке таке, а щоб хоч одним оком… і ось, диви: — живі, справжні, заливають місто синьою рікою, наче десь греблю прорвало. Дітвори, як горобців: для них найцікавіше — це музиканти,— о! як вони грають, як вони по-німецькому грають…

Колька теж ішов слідом і з захопленням стежив за оказією, але йшов сторожко оддалік, як вовченя. Шинелю десь закинув чи заховав разом з карабінкою. Сонце щиро сипало проміння на непокриту голівку, золотило немите, непострижене, русяве волосся, голубило теплом. Колька морщився, в очі ніби піску насипало, болять від безсоння. Повіки почервоніли, а сонце як не виколе.

Минулої ночі багато думок пролетіло в малій голові, аж щоки позатягало, а нічого й не видумав. Матері теж не знайшов.

З-під важких його чобіт грязюка чвиркає на чиїсь святкові сукні, в шлунку, ніби хтось коловорот крутить. Так ішов у натовпі довгенько, поки не приперли до паркана, як раз на розі, та так приперли, аж дух захопило; кашель, що довго проривався, стис горло обценьками і Колька зайшовся ним нестримно, безпорадно вилупивши оченята.

Скупчилась юрба. Бідолашне хлоп’я аж присіло,— оце та ніч, що на пероні… виходить.

Оказія пройшла мимо, прогрюкали важкі гармати, десь кричали руське безладне «ура».

Біля Кольки юрба меншала,— навіщо він кому такий… вошивий…

Аж тут набігли і… пізнали «ворога».

— Ага, комуніст, красний, держи-и… Пацан…

Колька мусів плигати через калюжі і бігти захекавшись чужими дворами та городами. Ледве не піймали. Та хіба такого доженеш?

Десь під тином впав Колька і лежав до вечора.

Грім німецької музики приніс з собою «мир», «порядок», «спокій» — всі здобутки цивілізації. Пустили в ход купони, розставили по дворах кухні, обділили хазяїв кавою, сочевицею, улаштували гулянку в саду з своєю музикою.

І лише на балконі комендатури поставили кулемет «Кольта», та десь, вечорами, коли в саду в сяйві вогнів скаженів оркестр, а з безвісти долітав темний далекий стогін канонад, росли свіжі могили за містом в бору, туди водили хлопців на страту. Та ще росли стоси німецьких розписок і купонів у селянських запічках… Якою ціною оплатяться вони?

* * *

Вечером Колька тинявся навколо саду, зазирав у квадратові дірки огради і не насмілювався зайти. Інстинктивне побоювання, якась непевність переслідує його цілий день… у своєму рідному місті. Цілий день він нічого не їв і то ще добре — хоч цілий зостався. Підійшов був до однієї товстої, такої доброї, наче з лялькою на руках:

— Тьотю, дайте… їсти…

— Ох! ти тут… Ах ти більшовиченя паскудне! Воришка! Григоріє Петровичу. Григорій!..