Колька далі не чекав і дав дьору. — Піаніно колись у неї забрали.

В животі нудить і ссе, а в саду шаленіє мідь, бубнить спів і регіт. Один ось серед усіх такий сіренький, непотрібний і… ворог. Наче маленький звір, відірвав лице від дірки в мурові, понуро побрів головною вулицею.

В однім дворі стояла кухня, смачно пахло супом та смалятиною. Дебелий німець з оголеними до ліктів руками, в білій шапчині роздає великим ополоником суп, другий розливає каву — так побагато, так щедро. Солдати товпились і ґерґотіли, як гуси. Кухар набрав гущі в ополоник і сипнув свині, що порпалась тут же і хрумкала лушпиння. Це надало Миколі сміливости,-—який він добрий. Підійшов Микола і оддалік:

— Дадю…

Німець не почув, потім зиркнув і оскалив зуби: — Вас?!

— Дядю дайте й мені,— ступив ближче і показав на свиню. Дядя зареготав:

— Болшевік? Я? — і підходить, здоровенний такий. Гість йому, очевидно, подобався. А хлопцеві аж у п’яти кольнуло,— безпомічно злякано озирнувсь і чкурнув щосили. «Знають, і тут знають… будь ви неладні»…

Солдати брались за животи зо сміху.

— Гальт! Гальт!

Де там, зник, як дим.

* * *

Тої ж ночі Колька зустрів свою матір, випадково. Стягнувши мотузкою живіт у вузлик, брів через церковну огорожу, шукав місце, де б спочити, щоб зручно і щоб ніхто не прогнав.

Коло замкненої важкої церковної брами сидить у сутінках жінка — темна стара, одинока. Тричі підходив Колька і тричі вертався і все тягнуло назад.

Коли пригнувся низенько, серце забилось:

— Мамо… — тихо так. Жінка кліпнула, мов незрячими очима, ворухнула губами.

— Сину?.. Іди ж сюди, дитино моя, іди сюди… Микола бачив материну радість, тож і вона шукала його, аж зраділа, як угляділа.

— Деж це ти… як ти? сиротя моє… — Понуро сів рядом. Слова, що так хотів сказати любій матері, застряли клубком, лише вткнувся безсило головою в її лахміття і заплакав. Мовчки гладила мати зсохлою рукою нечісану голову, потім, мацаючи, дістала з торбини кусень хліба і дала синові.

Який дорогий гостинець,— Колька кинувся жадібно, відкусював з усієї мочі тугі шматки, вмить розчавлював і ковтав, густо змочені слиною.

А мати дивилась кудись убік і хитала болісно та привітно головою…

…кудись убік… болісно і привітно.

І ось тепер тільки Колька помітив, що мати сліпа. Як же це?.. І не бачить вона його, і не побачить вже більше ніколи. Не побачить вже більше ніколи…

Недоїдений хліб випав і з глухим стуком покотився на чавунні плити.

Лише опівночі Микола заспокоївсь і марив уві сні. Мати зігнулась низько над сином і думала глуху безкраю думу. Не до сну їй, хіба б заснути на віки…

Неспокійно метався син, співав і кликав когось уві сні. В розпаленій хворій голові:—дзвони… — солдати… бойскаути…

Ось він з матір’ю дома,— ждуть батька. Там він десь у германців, на якійсь «пазіції»,— не пам’ятає батька Микола. Зрідка приходили листи:

«… жив, здоров чого і вам желаю…» друковані листи і з малюнками. Потім перестали приходити. Мати була солдаткою і ходила «получать пособіє» і вже рік верталась ні з чим.

Сиділи вони в темній, холодній халупі і плакали, як гримнула «революція». Незрозуміле слово, а приємне.

Ходили до тюрми випускати в’язнів… демонстрації… маніфестації, з трубами, з «хлаками», з співами незнаними… Мітинги з «ораторами». Цілі дні пропадав десь Микола.

…Ось він в «бойскаутах», втесався якось…

…Отречемся от старого мі-і-ра.

…………………………………………………………………………………………………………

Коли Льонька-попович перекривив пісню і навмисне з «міра» з’їхав на «мило», він — Микола — вибив йому «бубну» і дуже,— за це турнули із скаутів.

Далі довжелезні хвости за хлібом, голодуха. Єдиною розвагою були набої, набереш, накидаєш у вогонь разом в картоплею — ех! Потім їх вигнали з квартири. Мати безсила і хвора пішла жебрачити, а він, злий на всіх, втік з міста і повернувся лише взимку в Голубом, при штабі.

Веселе почалося життя: товариші, зброя, «діла»… та все потонуло в хаосі німецьких касок і багнетів.

Кольку розбудив прощальний зойк паротягу. Схопився. Але то почулось. Рукавом розвіз холодний піт на чолі, глянув на матір і остовпів…

Мати спала згорбившись, сидячи… торкнув за руки — спала… а руки, як крига. Мертва!..

Як він боїться мерців… Положив хапливо свій кашкет для чогось їй на коліна, підняв недоїдений кавалок хліба і хутко зник.

Весняний ранок радісно позолотив гіллясті голі липи, бризнув сріблом на шиби церковні. Бадьора пташка привіталася з ним, пурхнула з цікавістю на плити і поплигала під важку браму.

* * *

Сонце схилялось надвечір. Над шанцем за містом купи комарів танцювали ліричний танок. Колька сидів на шанцеві і замислено спускав паличкою весінній бурхливий струмочок.

Сьогодні він бачив цікаву і жахливу історію — з в’язниці тікало двоє засуджених на страту. Обоє — хлопці з «самоохорони». Завзяті були і… дурні.