Моєму маленькому другові.

Над містом високо в блакиті з’явився аероплан. Перший тут, відколи світ стоїть. Якось раптом, не більше за ластівку, невдоволено нечувано урчав і крутився в скелястих хмарах — точнісінько — звив собі гніздо там, на білих островах.

Ще з ранку місто напружено чекало. Чекало кого хочете, самого чорта, тільки не такого гостя, тому по всьому місту стільки роззявлених ротів, скільки мешканців.

І тільки аероплан… і більш нічого. Знову напруженість, знову чекання болюче, нервове.

Весняний пустотливий вітер каламутив тривогу, спотикався на м’ягкому снігу, носив і шарпав уривки розмов, здогадок і настроїв:

— …ідуть…

— …Гайдамаки…

— …Мериканці…

— …анці…

— …івці…

— Чорт, погибелі на їх немає.

— Прийдуть мериканці і цар і—і… дадуть вони большакам парла, тут їм жаба й цицьки дасть.

Високий чорний піп (що не об’їздив парафії уже ось півроку з ляку) уперше насмілився вийти на вулицю і то в штанях, рясу залишив дома, а з рясою і чин. Біля дубових воріт навколо нього скупчились обіжені інтелігенти, попадя, ще хтось і дві носаті сухопарі попівни, поздоровляли, тисли руки… Піп навіть сльози пустив:

— Ггаспада.. гаспада… вот!.. Не говоріл?… Ну теперь уже, охх, слава тебе…— Задравши голови, стежили за крицевим гостем.

В глупу минулу північ ревком і «самоохорона» залишали місто.

На станції в темряві совався паротяг без гудків, без свистків; метушились люди, сперечались, зле лаялись впівголоса, причеплювали… відчеплювали… і знов причеплювали платформи (вагонів лише два й ті товарні). Всі наказували і ніхто не слухав. Багато з «самооборони» ще в місті покидали рушниці і розбіглись хто куди потрапив.

Колька плутався між вагонів, тягав за собою важку карабінку, совав всюди свого носа і задьористо покрикував. Лячно і весело. Руда підрізана шинеля, дірчаві чоботи, подертий чужий кашкет налазить на очі… Ці очі на смаглому, немитому, кирпатенькому лиці неспокійні й цікаві.

Кольці дев’ять літ. Забрьоханий Колька по самі вуха. Ось він спинився, облизав зшерхлі губи, подумав, підсмикнув карабінку і рішуче подався до останньої платформи.

Там ставили єдиний кулемет.

— Жівей! жівей, братішки! Ну!

— От!? Ах ти пацан…— «братішки» покотились зо сміху.— Ти диви, я думав він забіг, як цуцик, а він… такий малий і…

Тому, в кого за хвилю бігали комашки поза шкірою, стало страшенно соромно від дитячого дзвінкого голосу, веселого і безпечного.

— Иш, козявка… з-під шапки не видно, а командує, хо! А про те всі пацана любили, особливо Голубів, він його й охрестив так — «пацан». Тоді ще це слово було нове, не затерте і бриніло для Кольки як особливий чин або титул і він цим неабияк пишався, бо ж у цілому місті тільки один пацан і це він — Колька.

Товариш Голубів, кремезний дядя, главковерх, схопив за рваний козирьок і нацупив пацанові кашкета аж на самий ніс.

— Ну?

— Товариш Голуб, ще довго?

— А що?

— Та мені… в одно місце треба…

— А-а… п-понятно: Валяй, встигнеш ще. Колька подався.

* * *

…Біг порожніми вулицями. Ніде й собаки. Ворота й віконниці всюди, мов заклепані, хоч би де світилось,— як смерть пройшла по них. Пірнеш туди, ніби в ополонку. Чорні й зловісні вони глитали малого хлопця й потім раптом викидали з другого боку, ніби мишеня з вовчої нори.

Колька біг і не насмілювався озирнутися назад. Під ногами хрускав тоненький льодок і часом попадав у пришерхлу глибоку колію, набирав у дірчавий чобіт і тоді у ньому пищало. Крутивсь як у темній печері.

Тільки непереможні бажання і передчуття, що не вглядиш більше, як тепер — в останнє когось незрівнянно дорогого, може загнати, до болю стиснувши серце, в оці глупі, однині ворожі, сповнені затаєною смертю вулиці-нори.

Звернув за ріг на площу. Тут близенько, ось — раз… два…

За два дні він стрів її ось тут, під церквою, ночувала на плитах.

Немає…

Забіг на «постоялий», але там узагалі нікого, хоч запали… А тепер?!

Колька всього лише хотів побачити матір, свою бідну жебрачку матір.

Він її не бачив учора й позавчора і може не побачить зовсім… зовсім… Самотню, хвору, голодну. Але він знайде ж її нині, як же це?

…І пацан метнувся знову завулками. Важка карабінка стукала об литки,— придержував її зашпарілою рукою і біг, поспішав. Широко хлипав, ніби рибина зябрами. Чисте весняне повітря будило спогади і хотілося плакати.

* * *

Уже причепили й паротяг, а Колька не повертався.

— Туди к бісу, похвалявся, хоробрився і втік. — Дитина, що ж… злякався…

Одчалюй, ребята-а!!. — Голубіву було шкода,— пропаде пацан. Не помилують, де там… і за те, що карабінка, і за те, що «пацан»… Але що ж…

Потяг загримів, мов скелет, і поліз у темряву, ніби в воду. Хутчій… хутчій… Вже аж за першою будкою дав гудок протяжний і глухий такий — чи прощальний, чи застережливий…

…а по перону бігало безпорадне мале хлоп’я, далі кинулось доганяти потяг, добігло до семафора… Куди?