Мимоволі Максим почав дослухатися до розмов, — йому хотілося вичути, вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, — це те, що над усіма розмовами тут тяжіла печать трагізму, печать смертельної нудьги. А потім, уже за цією трагічною печаттю, вражав знову ж таки… сопух.
По короткому часі Максим одвернувся, — його власна душа зіщулилась… Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повітрі, віяв від тих розмов. Якщо це була бравада, так добре знана Максимові з давніших спостережень ще в концтаборах, то яких же потворних розмірів вона досягла! І вже в ній пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був і раніше, але війна довела його до найвищого ступня конденсації, зробила неподільно пануючим, оточила густішими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мішанина соромітництва, матюкні, цинічної бравади вбивць, сексуальної словесної лихоманки й високої температури алкоголю. І найсумнішим було те, що все це були на вигляд здорові, нормальні, ще й гарні селянські хлопці. Вражало саме протиріччя між враженням зоровим і враженням слуховим. Ні, це лише бравада, страшенно гіперболізована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. «Спосіб самозахисту перед божевіллям», як висловився колись один професор-психіятр про це саме явище в концтаборах.
Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нічого не чути, навіть забути, де він. Заглибився в себе. Почав дрімати, сидячи. Потім якось ненароком повернувся до столу і — аж кинувся від здивування…
Біля столу сиділа… Ната! Гарна, молодесенька дівчинка Ната!.. Як же ж це він не помітив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сиділа, знітившись і завмерши, — тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, і, втягши голову в хутряний ковнір свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І… плакала.
Так, це Ната, що її колись Максим носив на руках, донька його старшого віком друга Д., засланого й замученого десь у Рибінську… Максим трохи не скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото їхала машиною! Це ж вона там, ще в місті, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником… Що ж вона пише?..» А дівчина дивилась на Максима не моргаючи, і тільки перо тремтіло в її руці, занесене над білим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрідка оком десь набік, але вона йому — Максимові — щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…
І Максим зрозумів усе. Ті очі дивилися так, що не можна було не зрозуміти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут і яке тяжке завдання їй поставлено.
«Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це він «змобілізував» її, «рекомендував» на таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона має тут «свідчити» на нього… Писати… Господи!»
А дівчина кліпнула віями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дівчина злякалась і квапилася зітерти ту сльозу, витерти папір насухо, знищити слід на папері. А тоді нишком глянула туди і сюди — чи ніхто не дивиться, чи ніхто не бачив?.. «Ні, ніхто не бачив». (У хаті стояв гомін і клубочився махорковий дим). І знову очима на Максима…
— Не потерпай так, Нато!.. — зітхнув Максим ледве чутно. — І пиши, дитино, все, що в голову збреде… Все те не має ніякого значення…
— А ви… ви не гніватиметесь?.. — прошепотіла бідолашна дівчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зітхнула: — Звеліли…
— Дурненька, — посміхнувся Максим. Помовчав. А тоді додав: — Там погоду роблять люди поважніші… А твій дитячий лепет… — і махнув рукою. — Пиши, Нато… Мені вже нічого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам’ятай про батька, дочко…
Дівчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плічка їй ходили ходором, «писала»…
— Ти що ж дєвочку обижаєш, га?! — звівся нараз із долівки високий, білявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, — п’яний, як чіп. Був у сибіряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий і хвацький.
— Га!?. Вона должна работать, а ти… А стой!.. — придивився пильно, потім вернувся на своє місце, взяв пас із револьвером і портупеєю й підійшов знову до Максима, пристібаючи той пас із портупеєю і ніяк не можучи сп’яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав ців’ям…
— Ти що ж дєвочку зобижаєш, га?!. Засунув пістоля назад у кобуру.
— От ми зараз побачимо, хто ти… Підійшов до столу, заліз за нього з покутя, п’яним рухом відібрав у дівчини ручку й папір:
— Давай сюди… що ти там ще мазюкаєш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмієш… Ось я!.. Ну от… — і наставився на Максима викоченими очима, похитуючись і ледве повертаючи язиком.
Максим дивився на хлопчину, і він йому рішуче почав подобатися. В жестах і словах цього п’яного в дим хлопця була іскра доброго, не передбаченого ані законом, ані начальством, ані ним самим, гумору й сенсу.
— Ну-с… Ти мені от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?
— Пойняв. — Максимові початок припав до серця.