Максим поклав папірець на стіл, узяв ручку, вмочив її в чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правій, застиг у нерухомості. Він не думав про те, що писати. Власне, він нічого не думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі на снігу ноги починали відходити, — Максим ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно — біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максим ніби втопився в блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу на папірці — половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув лице до начальника:

— Що ж писати?

— А… — махнув той рукою. — Пишіть що-небудь.

Максим розгонисте написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім’я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах «Сєвлагу»… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.

— Вже, — промовив із полегшенням.

— Добре, — промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.

Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав — сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м’язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:

— Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..

— Здасться, — буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: — В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія). Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…

«Та не може бути!!» — хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стіну груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:

— Ну, що ж… Пішли!..

А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотів, либонь, ні до кого:

— От бардак на цьому світі діється… Все з глузду з’їхало к чортовій матері!..

Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замісць «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:

— Вам то що!..

Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.

Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.

— Добре… — сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п’яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

— Ну, от… — сказав нарешті Кутузов. — Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі в корень!» — сказав хто? Козьма Прутков… Ото ж! Так коротко й прямо — в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і все дєло. Ви занадто… ну, як так сказати, — норовистий… Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема… Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм… А дилема така: або — або. Або вмерти, або зігнутися — і то понижче, понижче… Що ви вибираєте?

— Перше, — буркнув Максим з нудьгою.

— Гм. — Кутузов поторсав чуба й вилаявся. — Йолоп! — І зашипів: — Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді… Тоді вже…

— Побачимо… — відповів Максим так само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо на свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд на вихрясту копицю волосся біля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».

— Побачимо… — протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невідомому напрямку: