— Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. — загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.
— А речі брати? — спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
— Брати!.. Все забирай!..
— І горшки?..
— І горшки забирай…
— Навіщо вони… — протяг хтось сумно, — …коли ж однак до лісу…
— … на «шльопку»… — видавив хтась спазматичне з горла — хтось юний — і зарюмсав.
— Дурак! — буркнув вартовий. — Боїшся… Зараз найстрашніша кара — це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків — котрі порожні, кидай. Баби заберуть…
Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.
Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:
«Вихаді-і-і-і!!.»
— Увага! — випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: — Кого я буду називати — говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», вкінці. Пойнятно?
Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.
— Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки-покришки? Готово? Слухайте ж! :
— Василенко!
— Я…
— Завірюха!
— Я…
І так через увесь список: веселий виклик — сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові — вчителів, мистців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! — подумав він, — хтось добре попрацював!»
Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.
— Я… — проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
— Ага!.. Ну, от бач… — зрадів чомусь вартовий.
— Приведено, як ви спали, — пояснив хтось із кутка услужливо.
— А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають… — грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:
— На… Запиши сам себе, ось тут-о… — ляпнув долонею по папері. — Бо моя макітра в обручах от… Хто ти — знаю. Це ти той архітектор. От і добре, — закінчив він іронично. — Будеш тепер от із ними будувати…
— …царство небесне… — зітхнув тихо й тужно Василенко.
— Теж добре, — згодився вартовий. — Нада його передєлать ік… Бо там уже нашому брату немає місця!
Максим записав себе в список.
— Так… — Вартовий згорнув листок, подумав.
— А тепер — по одному виходь! — скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.
Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола — босий і в одній білизні. За ним — решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта — сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.
— По чотири становись!!. — скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.
Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, — скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнітого снігу.
— Увага! Крок управо, крок уліво… — монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев’яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба за службовим обов’язком. — За одного позбудуться духу всі… Шаго-ом…
— Давай! — закінчив тягучу команду хтось інший спереду, в темряві.
Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована хода «в ногу» — то дві шпалери варти з боків, авангард та ар’єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних до себе десь далі, далі — в безсоння, холод і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.
Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною помалу видніло. Вже було не чорно, а сіро…
Раптом розітнулась несамовита команда:
— Лягай!!.
І забрязчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з’явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.
Максим хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «обще число» він один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався він за довгі роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися в божевільне ревище, але це за нього зробив хтось із варти: