Коли вже од’їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:
— Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче…
Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.
«З славіними далеко на селі не поїдеш!» — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.
Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.
В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування:
«Ні чорта не розумію — до чого воно все це».
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.
Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.
Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.
Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце одпочине…» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.
Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні — стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини… Хтозна.
Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко відійшов від Славіної…
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, — Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин і від села в мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця, одначе, знай, село, — мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді… іноді я розтрощив би це все к чорту… Але я таки загнуздаю тебе, село!»
Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів по твердому грунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам’яті.
Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: «Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..»
Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.
Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ганку.
— Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у… — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.
Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла.
— Перевиборча трійка будете, товариші?
Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі, тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню.
Славіна обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого портфеля, сказала сердито Гарасименкові:
— Ну й дороги у вас, товариш! Просто — кошмар… Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав: