Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом.

Він подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за портьєрою.

Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір.

Вилинялий, старий, як і сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом, підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому долоню й тер мордою об штани.

Горобенко мимоволі зупинився і погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці. Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки.

Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе.

— Це все паліативи. Нужденні паліативи!.. Ти б’єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях.

Якийсь голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька, егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління? Дешево! Занадто дешево… Це купується тільки — пам’ятаєш ту безсонну ніч? — купується кровь’ю! Смертю!

Горобенко поспішно йшов край пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні спиняються й перешіптуються:

— Мікроскоп поніс! Мікроскоп… Он де він!..

Горобенко прискорив ходу.

Це все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і — баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше… Це ж, зважаючи на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості… Але чи зміг би я працювати в чека?

Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде брехня…

Горобенко ступив на благенький дерев’яний місток через гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.

Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.

XI

Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.

— Но-о, сіра!..

Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп’яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.

Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:

— Це вже й Хведорівка ото?

— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.

Одначе Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свій обов’язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не « з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м’який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.