— «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа:

— Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись.

Але Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, — дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і сама влада, і ввесь цей час…

І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?.. От піду і скажу про все!

Вони чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього, саморобленого професора… Ще б чого бракувало, сто чортів!..

Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою.

Він з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії.

Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав:

— Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи.

— Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання.

— Прошу, прошу, Костянтине Петровичу… А на коли призначити далі?

— Повідомлю.

Педагоги замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи» неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і якось занадто по-чужому.

Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру.

Х

Кость піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок старого театру для реорганізації мистецької справи в місті.

Радченкові не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав:

— Почекайте бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована контрреволюція. Особливо цей Борисенко… Туди конче треба політкома.

— Ах, сволочі!.. Що ж вони там казали?

Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся.

— Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою.

Горобенко з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі порожнечу.

Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади.

Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись.

Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми:

— Донос?

Стало неприємно і навіть соромно за самого себе.

Так низько впасти… Піти до Радченка й виказати… Міг же там, в учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм паплюжити… Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні було б чесно… «Чесно»?

Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло?

На думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою — підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!.. З цією публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що лежить під ногами й заважає йти вперед.

Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити…»

Горобенко повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп.

Фізик жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв.

Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч.

Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом:

— Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум’янцем розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам’янів. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся.

Хоч би фізик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не зробив він цього і тепер.