Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.
— Прошу, Іване Йосиповичу… Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте…
Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш педтехнікум — взагалі того… Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ…» — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.
Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.
— …Буза!… Яке може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І знов ось наливають… А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!
Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.
Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:
— Да… чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.
— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати… Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж…
Радченко грубо перебив:
— Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.
Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам’ятався й притихлим голосом відповів:
— Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською.
Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:
— Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському… Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15… Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть…
Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:
— Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать…
Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів’яв і навшпиньки вийшов із кабінету.
Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.
Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»
Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.
Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв’язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами, негативами й позитивами.
А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.
Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було… — Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — …коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім…»
Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.
— Да… так ось, товаришу Горобенко… візьміться читати на учительських курсах укрмову.
Горобенко потер чоло і стомлено сказав: