— Я вас слухаю, прошу.
— А ви все ще й досі — по-українському… Пам’ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка… «Б’ють пороги» чи як воно?.. хе-хе… — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:
— Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба?
Горобенко запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі. Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим гімназистиком.
Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку, розм’якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні — допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:
— Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу… Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось… Все воно ще, здається, так недавно було… і тьотя ваша, батько…
Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос:
— Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло.
Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті.
Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на перев’язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому вже й остогидлу мороку про піаніно.
Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно… Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах — «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в наросвіті… Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає… Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.
На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:
— Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.
Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.
— Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть…
Від цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, «простіть» — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це — «простіть»?
Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.
— Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском — невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?
— Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться… — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: — Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам…
— Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?..
Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки.
— Я розумію, звичайно… Ви переконані… За ідею свою, так би мовити… Але…
Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..»
Він майже крикнув:
— Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа…
Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.
Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.