— Афонька! Какой губернии Кавказ?

— Чаво? — навмисно перепитує, щоб зволікти й виграти час, Афонька, і поволі кидає роботу. Вже одне це викликало звичайно регіт.

— Кавказ, спрашиваю, какой губернии? — удавано суворо питає вдруге Анемподист, і Афонька неодмінно засуне брудну п’ятірню під шапку і довго шкребе там у зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже:

— Да, нетто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак — Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской…

Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні, сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе личину дурника, — певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п’ять років тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й «найшло» на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік народження, але й прізвище та своє ім’я. Заради поїздки в ролі кучера до театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він зробив без усякої охоти.

Зараз він сидів уже на козлах, байдужий — чи їхати до театру, чи на кладовище.

Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з буфету солодощі й чай, умостилися в бричці.

Як тільки бричка виїхала з двору, Анемподист, що буї» сьогодні у прекрасному настрої, почав щипати Зіну, лукаво підморгуючи мені прищуленим оком.

— Та нуте-бо! — сміючись, одводила його руку Зіна. — Воно ж даже некрасиво получається…

Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно за нього перед Зіною і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки, спиною до нас і, здавалося, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі, щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато косились на веселого панича.

Анемподист до того знахабнів, що, коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акаціями провулком, чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб прохолодити якось панича, скрикнула:

— Пустіть, безсовісні! Їй-бо, он бариня обернулась і дивляться!..

І по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.

Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня:

— Но, милый! Пошел!..

У театрі було повнісінько народу. Але публіка — студенти, молоді народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий люд — явно не подобались Калерії Олександрівні.

— Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus ! — промовила вона до Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії, коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.

Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в сюжеті п’єси «Невільника», яку сьогодні ставили, я скоро пізнав Шевченкову поему «Сліпий». Хоч і тьмяно, але я пам’ятав її з дитячих літ, коли слухав, як батько читав «Кобзаря». Старий, чесний Яринин батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від’їздом його на Січ — так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири пристава та кількох околодочних міської поліції.

Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:

Je ne comprend pas — qu`est ce qu`il dit — була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням: