— Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите. — Стривай, доню, мені до панів треба.
— Та ніззя ж, кажу! — заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі вуха за свою матір. — І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це вам десь у селі!.. — дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила здогад: — Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?..
— А в чому, власне, річ? — спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл, карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася.
— До вашої милості, паночку, — зробіть ласку, пустіть Зіньку…
— То-есть, как зто — сделайте «ласку»? Куда пустить? Зачем?
— Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба…
— Постой, постой, матушка! Зто какие же «ручники»? — і, обертаючись до справника, спитав, що означає «на порі». Справник пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну.
— Пікантно! А я і гадки не мав…
— Та це ж вони говорять, — втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре в поясненні справника, — вроді як заміж треба мене видавати…
— Замуж? — не сходив з дива Микола Миколайович. — За кого — замуж?
— Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок… — стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла.
Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим — замуж, но к чому приплела эти свои «ручники»? Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:
— Не плетуть їх у нас, паночку, а — тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить.
— Це щоб старостам подавати… — вдруге пояснила 3іна, соромливо потупивши очі.
— Хоть убейте, ничего не понимаю! — знизав плечима Микола Миколайович. —— «Сначала чтут, а потом вьішивают! Девка какая-то, старосты почему-то… И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? — залупав очима на справника Микола Миколайович і похитав головою… — До чого ж бестолковьій народ! Двух слов Связать не может!..
— Нет-с, это не то! — авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й говорю — этому народу нельзя спуска давать!
Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і безапеляційно сказав:
— Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.
— Матінко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на мене наводите…
— Слышите, слышите! — тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаючи в повітрі руками. — Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! — і він стиснув міцно кулака, блиснувшії масивною обручкою на волосатім пальці.
— А що таке «чаклуни»? — тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит — «колдуны», — згинаючись од сміху, намагалась пояснити Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:
— Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала «щелкуны», а не «колдуны»!
Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:
— Так, значить, замуж, матушка? Мн-да… А кто же он, зтот герой романа? Как его?..
— Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий…
— Уверен, что такой же негодяй, как й все! — перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.
— Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує, — бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились… — спробувала було захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він, забувшись, гаркнув на бабу: