Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста і прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордість, і мене стримувала думка про те, яким приниженим і нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьміних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних ботинках.
Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гімназії після останнього уроку, по вулиці проїхав і спинився неподалеку нас розкішний фаетон, запряжений парою рисаків, і хтось зсередини фаетона крикнув:
— Анемподисте, сідай!
В гімназії багато говорили — хто підлесливо, хто заздро — про Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьміна-Караваєва, який мав у місті великий вплив, але я його досі не бачив. Зараз я збагнув, що це був він. Анемподист підбіг до фаетона, сказав щось батькові, і той одразу ж, широко загрібаючи в повітрі рукою, запросив мене:
— Прошу ласкаво, молодий чоловіче!
Я зніяковів, але відступати було соромно. На розраду собі я тут же подумав: «Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене нишком’за мужлана, а зараз бачать, ’як мене посаджено поруч самого Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому ослінчику насупроти нас.
Рисаки рушили, і фаетон помчав.
— Так ось він який — Ваня Сметанов! — сказав поблажливо Анемподистів батько, випадково чи свідомо перекручуючи моє прізвище. З чемності я його не виправив, сам собі думаючи, що так моє прізвище звучить навіть краще, стаючи подібним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом Кузьмін-Караваєв, злегка, киваючи мені головою, казав далі в тоні тої ж приязної зверхності:
— Чув, чув, молодий чоловіче, про вас багато похвального! Про ваші успіхи, бездоганну поведінку, мн-да…
Не знаючи, як підтримати розмову, я не зовсім до ладу промовив:
— Дякую, стараюсь, скільки можу…
На що почув одразу ж схвальний відгук:
— Це зо всього видно… Хвалю!
Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анемподист, повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і малоросійська трупа Саксаганського.
— Чув, чув. Що ж — завтра подивимось цирк, — відповів Кузьмін-Караваєв, склавши витягнуті руки на чудернацькому набалдашнику свого ціпка. — Кажуть, там є чудова наїзниця і навдивовижу спритні жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в моїй кишені не було грошей ні на цирк, ні на театр, а просити їх у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко розчинену велику залізну браму і в’їхав на чисте, просторе подвір’я.
З перших же кроків у цьому домі мене причмелило багатство, вигадливість й незвичайність обстанови. Мені боязко було йти по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб’язок невідомого мені призначення, що — то в бронзі, то в мармурі, то в порцеляні—підступно попадався скрізь під мої руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла передо мною, як у тумані. Нашвидку замаскувавши своє обличчя безглуздо-чемною усмішкою, я незграбно човгав правою ногою, віддаючи поклони, і невправно тискав за кінці пальців простягнуті мені руки. Тут я одразу ж двічі сплохував. Перший раз тим, що не поцілував, як годилося, білої пещеної руки в перснях, яку велично подала мені Анемподистова мати. Далі, привітавшись з двома панянками, очевидно, сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якійсь гарненькій дівчині, що саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дівчина хихикнула й, не відповідаючи мені на привітання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зіна, яка знала більше за мене правила панського етикету: за ними не годилось ручкатись з прислугою…
Я відчував, що на сестер, а надто на матір Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тільки через те, що я здібний, перший учень у класі, але то багато важило тільки за партою в гімназії, а не в цих покоях, де насамперед цінували походження, титули й звання.
Мені хотілось мерщій вискочити з цього дому, де мене могла чекати тільки зневага, але моя воля була паралізована. З цього йолопського становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мері, що вчилась у шостому класі дівочої гімназії.
— Ви в лаун-теніс граєте? Де там грати, коли я і назви ще не чув такої панської забавки!
— Ну, тоді в крокет зіграємо, — запропонувала Мері і владно гукнула: — Кіті, Аня — в крокет!
Кіті була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист — так зменшено звали його в сім’ї.
Був початок травня, і на посиланому піском плацику перед верандою в саду було сухо.
Хоч у крокет я ніколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрі правила і під керівництвом Мері, яка великодушно запропонувала бути моїм партнером, одразу почав робити успіхи. Ми стали обігрувати байдужого до такої дитячої гри Анемподиста і азартну маленьку Кіті, що ревниво стежила за нашою перевагою.