Темними вулицями и провулками я повагом ішов додому, думаючи воднораз і про Мері, і про Ярину, і про Степана, і про весь мін народ…
Отут би вже й поставити крапку і більше до Кузьміних-Караваєвих — ні на поріг. Та треба було, мабуть, дістати ще одного доброго стусана, щоб я остаточно повернувся на те місце, де мені й належало бути.
Днів через три я знову пішов надвечір до Кузьміних-Караваєвих. Не можна ж бо, справді, так раптом, без видимої причини зникнути й дати привід до всяких пересудів. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене ставився? Він, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як демонстративний осуд його поводження з Зіною, або, ще гірше, — за скритий прояв ревнощів до цієї гарненької, але бридкої мені після її смішків у театрі Зіни. Та й самій Мері треба було показати, що хай, мовляв, не дуже заноситься своїми кошачими зеленими очима, які тепер для мене ніщо перед незрівнянною красою душі мужицької Ярини!
Але це треба було передусім практично довести самому собі — виявити, чи ті очі ще ваблять мене, чи я вже звільнився з-під їхньої страшної влади.
Я прийшов, як виявилось, дуже до речі, бо Микола Миколайович, Анемподист і великий аматор преферансу, наш повітовий поліцейський справник Слатін саме сідали на веранді за ломберний столик, щоб почати «пульку».
— Ну, ось і четвертого партнера бог послав! — радо вигукнув одягнений у білий, свіжовипрасуваний костюм Микола Миколайович і показав мені за столиком місце насупроти себе.
— Ласкаво прошу!
Хоч грали тут «по маленькій», тільки для розваги, і я під керівництвом Анемподиста опанував уже правила гри і не боявся пошитись у дурні, але грати мені не хотілося ні раніше, ні тим більше тепер. Гра — повільна, забарна, а мені так кортіло мерщій стати до словесного турніру з Мері, яку я зустрів на східцях веранди. Вона усміхнулась мені підкреслено привітно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрі нічого не сталося між нами. Ніж грати в преферанс у таке елегійно-чудове надвечір’я, я охотніше погодився б навіть постояти мовчки коло Калерії Олександрівни, яка в глибині веранди, боячись одночасно і сонця, і протягів, сиділа в плетеному кріслі й читала черговий французький роман. Я ніколи не бачив у її руках інших книжок, і мені здається, що читати все не по-французьки написане, навіть і російську класику — вона вважала за «моветон». Як і завжди, вона велично простягла мені до поцілунку руку і попросила покликати Кіті, яка віддалік на алейці бавилась у серсо2. Я радо виконав її доручення, ІІле це не врятувало мене від картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв із свіжої колоди карти й урочисто проголосив:
— Вісім чирва!
— Пас! — невдоволено буркнув на відповідь хрипким басом огрядний справник, ворушачи, як прусак, довгими, Хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив його в Кузьміних-Караваєвих не раз, і, скільки пам’ятаю, йому завжди не щастило в карти. Він тяжко переживав свої копійчані програші і, щоб приховати від інших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бігав до телефону. Він дзвонив то до поліцейської управи, то до пожежної команди, то раптом на вокзал чи, нарешті, в тюрму. Бачачи його перший раз, можна було подумати, що він, обтяжений державними обов’язками, почував себе в нашому тихому повітовому місті, як на вулкані, весь час сподіваючись заколотів, пожеж, катастроф і втеч з тюрми. Він і сьогодні через півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став Позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж — годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів, Коли на веранді з’явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й зовсім звільнити мене від неї.
— Віст! — вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в подвір’я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу, Рекс недолюблював і мене, і незважаючи на мої часті відвідини, завжди сердито гарчав, тільки-но з’являлась у дворі моя постать. Зараз він шаленів од люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав’язану вгорі хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби хотіла перейняти стару.