Він часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив і розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, і збоку вони досить кумедно виглядали: один — високий, розмашистий, другий — куций, прудкий і напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирі між собою. Знаючи, наскільки, непокладистий Павло, я інколи допускав, що й Олекса фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них небезпечно надіятись.

Один випадок насторожив мене ще більше. Того дня я дуже стомився — ми з Покутським протягом кількох годин прошили трубами три поверхи, причому старий знемагав і найважча робота падала на мене. Я ліг на нари і слухав, як Тодосій читає газету.

Олекса затермосив мене за коліно.

— Вставай.

— Чого?

— Підемо в одне місце.

Я через силу звівся. На вулиці звечоріло. Ми минули кілька кварталів і піднялися на другий поверх якоїсь кам’янички. У кімнаті, куди ми ввійшли, було накурено і людно. Ми стали біля порога. В протилежному кінці, зіпершись руками на стіл, говорив сухорлявий чоловік у шкіряній куртці.

— Не тільки поодинокі люди цим стурбовані, — цідив він глухим баском. — Незліченні маси народу бачать, що животіють заради жалюгідного шматка насущного. Безбожна і жалюгідна щодо своїх наслідків боротьба за існування випиває людські соки. Тільки мікроскопічні краплини їх перетворюються в скарби, що рухають уперед цивілізацію і розорюють перелоги для нових поколінь. А громаддя мускульних і розумових зусиль стає димом. Люди поневіряються, продаються, тоді як у справедливому суспільстві досить п’яти років розумової чи, фізичної праці, і ви забезпечені на весь свій вік, можете без страху працювати на загал. Ще гірше тут, у колонії. Ми поза законами, ми не маємо на що надіятися, хоч нам і пробують вселити сподівання на ліпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора піднімати працюючих на боротьбу.

Виступали інші. Говорили приблизно те саме.

— Повсюдо, скажи кілька слів, — торкнув мене Олекса.

— Іди, — ліктем підштовхнув Ганиш.

Я подивився на них і знизав плечима.

— Що ж ти підводиш? — зашипів Ганиш. Брови його тремтіли.

— Я ж не готувався, — сказав я. — І я не знаю, перед ким маю виступати. Хто ці люди?

— Не знаєш, то й не треба.

— Якщо ви самі вирішуєте, кому з вами бути…

— Хто бажає виступити? — гукнув на всю кімнату якийсь молодик, піднявшись зі стільця в перших рядах. — Я думаю, що все ясно. Читайте резолюцію.

За резолюцію проголосували і, розкурюючи цигарки, почали розходитись. Резолюція ні до чого не зобов’язувала, незважаючи на заклики промовців. Микола пише протоколи, ці приймають резолюції… Я постановив собі не вв’язуватися у ці привиденції. Мені, можливо, важче, ніж будь-кому з цих людей, але я нічого не бачу попереду і не хочу виставляти на оглядини свою біду. До того ж рефлексії — погана зброя. Це зброя приречених.

«А може, ні? Може, я погано бачу? — питав я себе, плетучись за Олексою і Павлом. — Людям, які погано бачать, сучасність здається неосяжною. Е, нісенітниці. Хочеш, щоб тебе знали, нападай. Так і роблять ці хлопці. А від того, що за межами Галичини будуть знати десяток-другий відчайдушних молодців, котрі ризикують собою, нічого не вирішиться Коли йдеш угору, добре розрахуй сили».

І все-таки мене роз’їдали сумніви.

— Чого, хлопці, поопускали голови? — звернувся я до Ганиша і Чорноти. Мене підмивало виправдатися перед ними. Нема паскуднішого.

— Дитинство своє згадуємо, — буркнув Павло.

Вони вважали, що зроблено бозна-яку велику справу.

— Ти додому? — запитав Олекса. — Нам ще одна зустріч усміхається.

Вони звернули в провулок. Вони просто відокремились і тепер «обговорюють» мене. У Колобродах у це слово вкладають негативний зміст. Воно означає «пліткують». Кидають собі під ноги все, що ти маєш і чим живеш.

Вони відокремились, щоб відокремити мене від Галичини Але і я дурний. Сказав би, що стомився. Ні, моя поступливість завжди доводить до непорозумінь. Спершу я подаю людям надію, а тоді підбирається така ситуація, що я мушу їх. розчарувати. «Я вважаю за краще помилятися сам, ніж з мудрецями і цілим світом», — написав би в наші дні один француз. Біс із ними. Нехай відокремлюють. Крім них, є ще логіка життя.

Я помітив, що, йдучи мимо віконця у нашому льоху, вона уповільнює крок. Так було щоранку. Ми виходили один за одним через три-чотири хвилини і намагалися одразу згубитися в ярмарковому натовпі. Я завжди чекав під ратушею Миколу — він мене відпроваджував за місто. В цей час вона випливала з-за рогу чорної кам’яниці і йшла попри мури. Вона йшла легко, плавно, трішки випнувши груди під льняною вишиваною блузкою, ледь нахиливши набік голову. Пшеничного кольору довго підстрижене волосся спадало на ліву щоку. В неї були високі пружні ноги, чітко окреслена талія і м’які круглі плечі. Лице було бліде, брови настільки чорні, що виникав сумнів, чи їх не торкався вугіль, очі волошкові. У її ході, поставі голови і в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним і тим же виразом обличчя, і, нарешті, в тому, що вона кожного разу сповільнювала ходу біля нашого віконця, було щось таємниче. Якось я показав на неї Олексі.