Я вклав до конверта оранжеву квітку нагідки, В нас нагідки майже не ростуть у дикому стані. Вони квітують біля призьб, під стріхами, з яких скапує вранішня роса. Просто дивно, як у цій ярузі насіялись нагідки. Може, під берегом була хата і її знищила війна?

Я ступив на стерню, пішов попри межу. Деревій; материнка, птича гречка, тягнучись угору, утворили на межі ще один пруг, який ділив поле. Стерня м’яко похрускувала під ногами. Я недавно розмовляв з одним польським солдатом. Повернувшись з маневрів, розтривожений полем, він лаявся як скажений. Його мобілізували до австрійської армії в чотирнадцятому році, після війни присилували служити в польській, з того часу він як не на брукованих плацах, то в казармі. Він грубо, по-солдатськи лаявся, та обвислі русяві вуса робили його обличчя добрим.

Комуна була в якомусь зговорі. Щось від мене ховали. Так ми й повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов’яза на нарах.

— Де професор? — запитав я в Миколи.

Рум’яний зі сну Павлюк подивився на мене насмішкувато.

— Ти хіба не знаєш? Йому високу посаду призначили.

Я згадав, як кілька днів тому Микола витискав з Кривов’яза текст листівки. Тричі повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри і поквапливо бігав по паперу кінчиком олівця. Прочитавши перероблений текст, Микола задоволене усміхнувся, а мені за нього зробилося соромно.

Професор попередив Павлюка, щоб більше до нього не звертався. Микола, мабуть, знайшов іншого помічника. Він друкував відозви раз на місяць.

Крім кількох реплік і тієї розмови з Грушевичем, яка відбулася, ще коли професор вперше прийшов до нас ночувати, я від нього так нічого й не почув.

— Під квартиру пообіцяли дати цілий поверх, — додав Микола. — Цього й слід було сподіватися. Ще видасть, старий дідько.

— Що таке? — наставився Грушевич.

Ми не озивалися.

— Хлопці, ми повинні радіти за професора, — зайшовся гарячим шепотом Грушевич. — Він тепер має можливість щось робити для народу. Я так само невдовзі піду, мені нараяли посаду в психіатричній клініці. Ви й про мене так подумаєте? — Грушевич ображено опустив на груди голову. — Кривов’яза я знаю, як своїх п’ять пальців. То наша біда, що живемо, як чужинці, а тоді збираємо шкіру в зморшки. Люди пізнаються через довір’я.

Микола стиснув мені плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули двері, й до льоху зайшов Кривов’яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме. Побачивши, що всі вперлися в нього настороженими поглядами, професор невиразно кивнув головою.

— Вони мені запропонували оббріхувати мій край, — мовив він і нервовою старечою ходою обійшов льох, зупинився біля нар. — Я, либонь, ляжу відпочити.

Миколині очі ніяково нишпорили по долівці. Щоб зам’яти незручність, він звернувся до мене:

— З Кракова приїхав один прогресивний літератор. Буде у мене в редакції. Приходь послухати.

Він пояснив, як заходити, щоб не накликати шпиків. Я пішов туди просто з роботи. Редакцією виявився перегороджений навпіл коридор. Вікно виходило в темний колодязь між стінами. Викладена кольоровими плитками долівка була ретельно застелена домотканими хідниками. Тут умістився маленький столик, шафка для книжок і чотири стільці.

— Повинен бути з хвилини на хвилину, — сказав Микола.

— Тісно в тебе. А де друкарня?

— В льоху через дорогу.

— Що за птиця цей літератор?

— Закінчив Краківський університет, викладав у гімназії в Тернополі, брався перекладати Жеромського, знайомий з Яворовським, листується з Стефаником. Передали мені, що можна довіряти.

— В такому разі мені випала велика честь.

— Тільки не перебільшуй. Іноді чоловік — мов та енциклопедія, а придивишся… Іде…

Микола взяв у руки відбиток листівки, я схилився над газетою. Двері відчинив чорнявий середнього зросту чоловік років тридцяти п’яти. Про його обличчя я міг би сказати, що скальпель сумнівів ніколи не торкався до нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгі, покриті заростом руки. Микола запропонував йому сісти і сам сів поруч.

— Мені дуже приємно, — усміхаючись почав він, — що скрізь, де не буваю, чую тверезі голоси на захист збідованого населення. Особливо радує, що всі виявляють правильне розуміння національної проблеми.

Колись щире серце — Гірчак прохопився перед аудиторією, що більшість галицьких інтелігентів добрі спеціалісти, але всім бракує культури. Це патріоти мужицтва, наймані плаксії. Народ мовчить, терпить і ненавидить, а інтелігенти скиглять.

— Різке полівіння у свідомих українських сферах, — продовжував гість, — віщує істотні зміни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше популяризувати національні здобутки.

Він розповідав про страйковий рух у Франції, заворушення у Варшаві й час від часу робив кислу міну: «За такої ситуації треба показувати… треба створювати, було б добре, якби…». Потім торкнувся питання про нашу селянську літературу, знову збився на басові партії: «Треба записувати народні говірки… В літературі повинні говорити традиції…»