— Пане Повсюдо. — Віктор затоптався на місці, не сміючи сказати відверто, що вже почав нервувати. — Я вас заждався.

— Встигнемо, — відказую я, відчуваючи легке хвилювання і повну незалежність від цього солдата.

Ми прямуємо до ратуші. По млявості Вікторових кроків я визначаю, що він вражений відповіддю і його підмиває якесь недовір’я.

Живецький підкрутив гніт і підсунув ближче до ліхтарні клишоногий столик, на якому писар вдень реєструє відвідувачів. Коли мало людей, я писаря завжди бачу з вулиці. У нього застигле обличчя черствої і тупої людини.

Починаю писати під диктування першого ж, що заворушилося в мені, почуття:

«Добридень, Вандзю!

Я так одиноко почуваю себе на цій незрозумілій чужині…»

Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зімпровізую.

«Народ тут непевний, ми ходимо по вістрю ножа. У Львові щодня стрілянина, когось убивають, ріжуть, розпинають. Ми вже поховали багато наших жовніриків…»

Я пишу на польській мові. Іноді мені не вистачає слова. Шукаючи його в пам’яті, дивлюся на сповнені подивом Вікторові очі. В них мені ввижаються всілякі жахи, і я не ладен себе стримати, аби не змалювати їх з найменшими подробицями. Ванда зомліє. А мамочка її розбубонить усьому містечку, який лютий, озлоблений край Галичина.

«Тут, Вандзю, голод і пошесті. Немає роботи. В нашому уряді сидять віслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися».

Скажеш це саме словами — не так пройме. А на письмі звучить, аж любо серцю. Для вигляду перечитую Вандину відповідь. «Я не сподівалась, що ви до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями». Той лист розбудив уяву, а цей впаде на неї вихором. Байдуже, цим куріпкам навіть до смаку, коли перед ними скаржитися на долю.

«Єдине мене тримає: надія, що Ви думаєте про мене».

Під стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над столом.

Я виніс за двері недокурок. Тихо, озерне плесо ночі, весела сходинка в світлі ліхтаря. Я повернувся і дописав:

«Я мрію про Бещади і Тарніцу, Вандзю».

Я ще тримав у руці перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений уривчастий свист. Живецький схопив з-під стіни карабін і кинувся до виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть підстерігати Миколині товариші.

— Стій, Вікторе!

Наздогнавши його, я повернув за плечі до себе і ногою причинив двері.

— Пусти! Пусти! — пищав він. Я відпустив його і став біля дверей.

— Одійди, пся маць!

— Ти чого? — Я засміявся, але серце в цю мить огортав жаль.

 — Одійди!

Він підняв карабін. Дзінь-дзінь!.. — задзвонило у вухах.

Вулицею з тріскотливим торохтінням промчала підвода, виразно чулося полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого гуркоту коліс. Коли я повернувся до Живецького, він, запінившись, трясся на кріслі за столиком, звісивши набік голову. Через хвилину його відпустило, він уперся у мене своїми здивованими очима, але подив поступово сходив, натомість у них залискотіла шалена веселість.

«Тепер він вистрелить».

Та ні. Він знову затремтів, мов осиковий лист, і впав грудьми на столик. Я наблизився на нього.

— Пане Живецький!

Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Місто спало. Тоді я повернувся, видобув з-під Живецького листа, вклав до конверта, заадресував.

— Живецький! — покликав я знову.

Він не озвався.

На розі ратуші висіла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав, що треба Марині послати вісточку про себе. Прихилившись до муру, трохи постояв. Моє тіло обливалось холодним потом.

На Миколу і Покутського налетіло двоє патрулів. Хлопці їх пов’язали і в тому ж таки будинку винесли з зав’язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Він міг мене виказати. Ми поклали його на долівці й очікували, коли він опритомніє. Раптом він затих. Микола не витримав і розбудив Грушевича.

— Хто це? — запитав той, нахилившись над поляком.

— Бачите — людина в біді, — розізлився Микола. — Що з ним?

— Хіба я бог? — відпалив Грушевич. — Огляну, тоді, скажу.

Він довго кукав біля Живецького, щось бурмотів, повертав його то боком, то горілиць, нарешті вже в сутінках світанку втомлено звівся і сказав:

— Нервовий шок.

— Це й без вас видко, — пробурмотів Микола. — Як це довго триває?

Грушевич помовчав, дивлячись на сіру пляму полякового обличчя.

— Кволий здоров’ям, — сказав він, мов розмірковуючи. — Нерви слабенькі… Боюся, що він довго не прокинеться.

— Летаргія? — підхопився на нарах Микола.

— Якщо не подіє денне світло, то він не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопів.

— Треба його переодягти, — шепнув він мені згодом. — А загалом йому пощастило.

Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.

У мурі дратівливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повіки. Потім, коли я відкрив очі, був уже день, на Миколиному місті лежав роздягнений до білизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро.