— В долині Тігру і Євфрату, — почав він знову.

Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.

ІІІ

Олекса Чорнота став частіше затримуватись у підземеллі. Він підсідав до мене на нари, ми говорили про Рембрандта і Гойю, про Великого сфінкса і Тутмоса. Я не знав деталей, але відчував вагу мистецтва. Виснажившись у шуканнях і втомившись, Олекса приходив до мене.

— То на чому держиться світ? — питав він, усміхаючись крізь занепокоєння на подив чистою і лагідною усмішкою.

Я відказував:

— На гімнастиці розуму і душі.

Або:

— На вічних ідеалах.

Або ж:

— На людях, котрі зводять до спільного знаменника досвід сторіч і мають сміливість подивитися, куди прямує людство.

— Я ніколи наперед не думав, що відповідатиму. Мені було радісно зненацька кидати сачок в Глибину тої суміші, яку поначерпував з книжок і власних спостережень. І не соромився повторювати чужі слова. Є дуже точні, хоч, можливо, трохи однобокі висновки. Але є і обставини, які несподівано примушують нас відчути їх гостроту, є періоди в житті, коли вони то домінують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням освітленні. Дуже прикро, Звичайно, коли ці висновки, пристосовуючи до потреб, перетворюють у догми. Ми зі смутком простежували, до якої ганьби доходить розум у таких випадках, до якої доводить сліпоти. Але тоді Олекса переважно залишав мене і, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.

Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тоді я питав у думках:

«Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я кріпкіше стою на ногах…»

Та річ, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсареві. Мабуть, захопившись роботою, він забував і про мене, і про себе.

Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсіди втомлений на вигляд, та починав говорити чи сміятися — усе оживало в його присутності. Досить було його слова, і предмет ставав прекрасним. Варто було йому з чогось посміятися, і ми бачили неймовірно смішне.

Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипці, пробуючи виношену за день мелодію. Ми мимоволі стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось уставав світити недогарок свічки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось, музика тут же підхоплювала нас і несла в казку. А якщо воно залишалося втомленим, ми починали нудитись.

Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав він її «Вербницею». Його метод грунтувався на суцільних протиріччях. «Знаки в мистецтві стерлися, — говорив він. — Обійтися без них, правда, не можна, отже, лаконізуючи їх до краю, треба їх класти під прес думки і водночас, як засобами виділення, ширше користуватися образами негативного змісту».

Я не раз підходив до полотна. В повітрі відчувалась весна, але берег річки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля і небо ожили, а в стовбурах верб і гіллі затримався холод, який не могли пробити теплі соки, прагнучи напоїти бруньки. Допомагав сокам шал вітрів, хурделиця з дощу і снігу. Верби гнулися майже до землі, справа насувався темний вихор, над ним витало тепле небо, а в лівому куточку плямою розплилося апатичне обличчя.

Контрастом, — вербниця — апатичне обличчя, — Олексій пишався. Я ж радив перекласти цей сюжет на людянішу мову. Все разом, коли не підходити настільки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до схематичності в композиції або треба було звикнути, або народитися іншим, щоб її сприймати.

Олекса не погоджувався.

— За мною майбутнє, —казав він жартуючи і серйозно.

— Рама в рамі, — сміявся я. Відступаючи деталі зливалися, і я бачив шедевр. Я відходив убік, деталі перетасовувалися, щось починало чіткіше виступати на передньому плані, але й це був шедевр. І так — з якого боку не стати. А з двох метрів усе йшло врозтіч; ніби заглянув у воду з плаваючими диковинними звірятами. — Штукарство, — додав я.

Чорнота на мить споважніє і знов усміхається. А може, йому треба було вигадувати. Хіба «хлопові» вийти в люди? Навіть з геніальними творами? Їх запотарайкають, вони не будуть осмислюватися і вмруть. Олекса це розуміє.

— Це епоха, Повсюдо. Це — епоха, — повторює він. — Як ти не збагнеш?

— Гримаси епохи, Олексо.

— Хочеш посваритися зі мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобі отаманувати, а ти печінки товаришам псуєш

— Давай побавимося в підлабузників. Я тобі пообіцяю влаштувати персональну виставку, а ти мені — бунт.

— Бачиш, і в жартах видно, що в кого на умі. Либонь, і побавитися зрідка не зашкодить, аби ліпше відчути, чого хочеться. Але —почекай, Повсюдо. Будуть і репетиції.

Він збивався на якусь загадковість, чого я не зношу, і я залишив його.

Ніхто з нас, окрім Олекси, не міг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був чорнявий низькорослий парубчак років двадцяти трьох-чотирьох. Він усе знав. Він листувався з половиною України, з ним не можна було спокійно перейти вулицю, стільки йому зустрічалось знайомих. Але він був верткий, як хорт, і слизький, мов лин. Сьогодні перед ним відкриєш душу, і він буде підтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне — і він киватиме головою. Ми про нього знали лиш те, що коли він починає співати, люди відводять наповнені сльозами очі. Коли він брався за смичок, ми ставали серпанком на світанковій галявині, ми ставали безтілими, як ангели. Достеменно довідатися про його «сферу впливу» було немислимо. Та ми не раз захоплювали його з сліпим лірником чи вуличним музикою, коли він вищупував на скрипці якусь мелодію, а стрічний музикант у відповідь, як давно очікуваній людині, щось йому довірливо нашіптував під вухом.