Поки не ратував за любов до ближнього, він говорив розсудливо і викликав співчуття. Та в агітаціях був такий настирливий і потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пізніше і застав комуну, розділену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого — всі хлопці, включаючи Кривов’яза і Тодосія. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранці Микола розбудив мене і, з відразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю.

— Ходи звідси, ну його до біса. Встане, знов заскиглить.

— Що сьогодні робиш? — запитав я Павлюка.

— Що роблю? — Микола зморщився, ніби не міг розібрати, чого я від нього хочу. Мені, між іншим, завжди здавалося, що він собі щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала. — Перейдемо на той бік, — запропонував він. — Покажу дещо й хочу порадитись.

На розі вулиці Микола зупинив мене і показав на старовинні залізні двері.

— Твої свердла візьмуть їх?

— Кувалися, мабуть, ще при Данилі Галицькому.

—За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.

— Я до них не наважуся підступити з свердлом, — сказав я. — Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам’ятка.

— Гріх на мою душу, Прокопику.

— Бабаки тут ходять?

— Це не твоя журба. Підпою.

— А де дінешся з касами?

Микола нетерпляче знизав плечима.

— Потім ще раз обдивлюся, — пообіцяв я. — Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.

— Гаразд. — Микола засміявся.

— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.

— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.

«Так, так, — подумав я. — У спеку кожний затінок — порятунок».

Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.

Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.

— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.

У зорі його штормив тріумф: «Ми переможці, пане Повсюдо!..».

Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.

— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.

— Якщо вам ніколи… — Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.

— Завтра ж ти на місці?

— Так. А післязавтра стаю на вахту.

— Патрулем чи на пост?

— Патрулем.

— Попросись до ратуші. Я мешкаю поблизу, і ми змогли б складати листи всю ніч.

— Я скажу капітанові Сідлецькому.

— То післязавтра?

— Добре.

Солдат бігцем на радощах рушив до казарми. «Щастя же Павлюкові», — подумав я.

Покутський уже був на місці. Він і сьогодні мав для мене новину.

— Мій сусід, — повідомив він, — десь роздобув російську газету. Там реквізують фабрики й банки. Прибутки призначаються народові. Письменник, — Покутський називав письменниками всіх, хто підписувався під статтями, — додає, що такого світ не знав.

—Уряди змагаються в піклуванні про громадянство, — сказав я, згадавши недавнє розпорядження польських властей зменшити податки в зв’язку з розрухою. — Закон видали і посилили конфіскаційні банди.

— Ні, Прокопе. Ленін виконає, що обіцяє.

— Чи я проти того, щоб людям жилося ліпше?

— Як ваша комуна?

— Грушевич привів якогось професора.

— Візьмеш і мою пайку. Ми зі старою заклали на місяць запасу.

— Професор мені сподобався, — сказав я. — Грушевич розповідав, що він закінчив Віденський і Краківський університети, вів кафедру філософії у Львові, знає безліч мов, а від Грушевича немає порятунку. Почав проповідувати на вулиці. Дивись — трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то веде під руку панянку або й польського капрала.

— В нас ніколи не бракувало обдарованих людей, та недолугість духу зводила на манівці. Почисть шурупи… Мудрі й талановиті люди в нас умирають од сухот, у самобичуванні й сумнівах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрібничку, вважаючи це великою політикою. А тільки дадуть по руках — і нема чоловіка. Або зрадив, або манія з’їла… Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати.