Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора…Їй любо, одрадко було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватнв себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так… І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких докорах… Мотря, умиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді, — так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість пустив по чужих людях тинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?.. Що ж мати, — ворог твій?.. Мати як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще! А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?.. Зараз до неї? Що — добра московська наука?.. добра?! Тепереньки й покора де взялася… А тоді… мати слово скаже, — а ти десятеро… мати заплаче, — а ти у бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору — не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..

— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п’яний чоловік?.. П’яний — дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. — сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий болізний вид. — Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..

— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажсно били!..

— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

— Чули ми, Чіпко, — умішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.

— Та є всього…

Мотря скривилася, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? — трохи згодом питає.

— Ні, є… та не переміняв.

— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш — ятритиметься… гірше буде!

— Присхне!

— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне! Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці…

— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.

— Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть…

— Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересяде чи переляж, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, чо теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

— Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни…

— Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся у жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели… Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни — треба щось їсти… А може, де поля роздобудемо — буде чим засіяти…

— Добре, мамо… Стану у току. Там у крутоярській окономії, кажуть, багато хліба зосталося… Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче — за гроші, а то — з коробки… То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші…

— Добре… Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Тoгo ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа і молотив у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та сила і хіть узялася! Такий робітник з його — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка карошь работай… как бідло!..

— Еге!.. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода у Крутому Яру з ціпом… Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то — господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят — зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися… Чіпка був на роботі. Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила у свою хату. Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам’ять у голові задержала… Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини… А вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.